Дива таки трапляються: історії матерів, що змогли перемогти долю

"Я піду на аборт", "Я напишу відмову від дитини", чи найстрашніше: "Я не хочу жити!" -- такі думки переслідували їх. І хтозна, що би трапилось, якби ці жінки не опинились у Центрі матері й дитини. Ось декілька неймовірних історій, які зібрала газета "Експрес".

Сирота Валентина

Юна Валентина - сирота, виховувалась в інтернаті. Щойно пішла вчитись у ПТУ - завагітніла. В інтернат із дитиною не можна. Батько? Та хто його знає, де той батько...

"Я боялася зізнатись вихователям інтернату у тому, що вагітна, -- пригадує Валентина. -- Та зрештою вони допомогли, залучили соціальні служби".

Працівники соцслужби підшукали забезпечених людей. Ті стали хресними батьками немовлятка, купили візок, одяг для малюка. Жити дівчину скерували у Центр матері й дитини.

"Я не вміла майже нічого. Навіть картоплю чистити... Працівники центру дивились за нами двома: і за мною, і за малятком. Влаштували в ПТУ на кухаря вчитися, щоб хоч якусь освіту мала", -- сміється дівчина.

Якось у центр прийшла жінка років 50, що мала потребу комусь допомогти. Директорка центру порадила стати благодійницею для Валентини. "Ця чудова пані чи не вперше в житті дала мені можливість відчути, що таке любов, підтримка, увага. Я нарешті була комусь потрібна", -- із вдячністю каже Валентина.

У спадок від батьків Валентині залишилась невеличка, непридатна для життя квартирка на горищі в будинку на дві сім'ї та частка землі на подвір'ї. Сусіди хотіли стати єдиними власниками, тож фахівці центру підготували всі документи, продали це горище й взамін купили для Валентини квартиру.

Нині Валентина -- дружина забезпечного бізнесмена, хороша господиня і мама вже двох дітей!

Промінчик світла -- Світлана

Світлана -- красива, розумна жінка з вищою освітою, родом із Кам'янського. Переїхала до маленького містечка на Західній Україні, знайшла тут роботу й чоловіка. Однак чоловік не захотів, аби жінка жила з ним. І хоч вони й були розписані, Світлана мешкала в гуртожитку, в кімнаті, яка для майбутньої дитини -- непридатна. Тому ще на сьомому місяці вагітності вона прийшла у центр.

Малятко народилось із дуже важкою формою ДЦП. Вимагало значно більше уваги, ніж здорові малюки, дуже плакало ночами, а поруч ридала невиспана Світлана. І вже думала відмовитись від дитини...

"Але працівники центру не залишали мене наодинці з бідою: зі мною працювали психологи, з дитиною -- найкращі фахівці в обласному центрі. Зателефонували моїй мамі, попросили, щоби приїхала до мене. Я щось не наважувалась", -- розповідає Світлана. Жінка приїхала й забрала доньку із дитинкою у Кам'янське.

Через деякий час Світлана знову приїхала в центр. Уже в гості. Працівники не впізнали її -- вона змінилась як внутрішньо, так і зовнішньо.

"Я багато чого переосмислила й зрозуміла, що ця хвора дитинка -- це знак Божий, це мій дарунок, а не кара, це моє покликання: зробити її щасливою і допомогти іншим", -- каже Світлана.

Вона стала допомагати іншим жінкам, у яких народились дітки із ДЦП. Передає їм свій практичний досвід догляду маляти, підтримує, шукає благодійні організації та меценатів для лікування.

Мандрівниця Наталочка

Дівчина навчалася в інтернаті, батьки були позбавлені батьківських прав. Після закінчення навчання вирушила в мандри: поїзди, електрички, сьогодні тут, завтра -- в іншому кінці України.

В одній із таких мандрівок дівчинка завагітніла. Її скерували у центр. І тут з'ясувалося, що у Наталі -- розумова відсталість. Та ніхто їй до цього не виробив групу інвалідності. Малюк, на щастя, народився абсолютно здоровенький!

"Вона бігала до працівників по сто разів на годину: "Тепла кашка? Уже можна годувати?" -- розповідає Галина Галушко, директорка обласного соціального центру матері й дитини. -- Це було страшно, бо вона могла нагодувати як холодною сумішшю, так і окропом...

І тут у центр навідався хресний батько Наталі, порядний чоловік років 45. Одружений, але дітей не має. Працівники центру надумали вмовити його взяти опікунство над малюком. І в той же час прихистити маму Наталю".

Це було непросте рішення для чоловіка, він вагався, радився з дружиною, з родичами. Та зрештою Наталочці оформили обмеження дієздатності і хресний забрав їх до себе, ставши опікуном для обох.

Майбутня вчителька Леся

Леся -- сирота, після інтернату пішла вчитись у педінститут. Та мізерної стипендії на прожиття не вистачало, довелось іти торгувати на базарі. Через це закинула науку. Із гуртожитку виселили, а тут ще й вагітність від чоловіка, який відмовився і від дівчини, і від дитини...

"Невідомо, чим би все закінчилось, якби я не опинилась у центрі", -- згадує дівчина. Доки малюк мирно сопів, Леся читала й не полишала свою мрію стати вчителькою чи вихователькою в садочку.

Продовжити навчання вона могла лише на платному відділенні, а грошей не було. Працівники центру знайшли спонсорів -- іноземців, які погодились заплатити за навчання.

Тож нині Леся -- студентка четвертого курсу, живе в інститутському гуртожитку, малюк відвідує дитсадок.

Надія, що ледь не втратила надію

Надя жила у невеличкому будиночку з бабусею, сестрою і трирічним сином. Коли знову завагітніла -- бабуся заявила, що з немовлям у їхню єдину кімнату не пустить.

"Я не мала куди йти із двома дітьми. Нині навіть згадати страшно, що потай думала відмовитись від дитини у пологовому", -- витирає очі від сліз.

Лікарі запропонували їй пожити у центрі. А старшого сина влаштували у дитячий будинок поблизу, тож жінка щодня навідувалась до нього.

Тим часом бабуся померла. Фахівці центру оформили всі необхідні документи, продали її обійстя і за ці гроші придбали дві квартири -- і для Наді, і для сестри.

А далі попросили допомоги у благодійного фонду й ті придбали меблі й необхідну техніку. Тепер жінка із двома своїми крихітками живе у затишних двох кімнатах.

Тому ніколи не втрачайте Віру, Надію і Любов -- дива трапляються!

Юліанна КАНДЯ, газета "Експрес"
 

ГОЛОВНІ НОВИНИ

21.10.2018
:
20.10.2018
показати більше