До Дня Героїв Небесної Сотні: до і після Ночі Апокаліпсису

Ніч Апокаліпсису – як назвали пізніше ніч останнього штурму Майдану, пережиту його оборонцями з 18 на 19 лютого 2014-го, – стала найдраматичнішою і переломною у Революції Гідності. Неповна тисяча сміливців тоді відстояла від остаточної “зачистки” не лише центральну площу столиці, але й долю всієї України, її право на майбутнє в ЄС, а не ‘Тайожном” союзі Путіна – через два дні Янукович ганебно і потай втече з Києва до Харкова, а відтак – через Крим до Росії.

Штурм Майдану призупинився лише на світанку, коли у силовиків закінчились гранати і набої. А близько шостої ранку, коли на допомогу його оборонцям крізь блокаду прорвалися кілька автобусів із Західної України, сталося несподіване: неповна сотня щойно прибулих – лише із палицями і щитами – кинулась у наступ на кілька сотень солдат внутрішніх військ, що лавою переполовинили Майдан. Комусь із офіцерів примарилось: “Оні с огнєстрєламі!”  І цей вигук зчинив паніку серед безвусих солдат: “Бендери прорвалісь с автоматамі!” Таку паніку, що, втікаючи догори Інститутською, вевешники зім’яли і затоптали “Беркут”, який з реальними АК біг їм назустріч, та сполохали табір “тітушок” у Маріїнському парку. Останні ж напівроздягнуті втікали разом із “Беркутом” до Паркової алеї і Набережної…

Багато хто з нас не завжди дає собі раду навіть (чи й насамперед) в особистому житті. Тому, зазвичай, навіть не намагаємося якось вплинути на глобальний хід подій. Віддаючи “кесарю кесареве”, раз на кілька років голосуємо на виборах за ледь перетасовані чи “підлаковані” відомими прізвищами списки партій та кандидатів у мери чи президенти (або ж ігноруємо їх) – та й по всьому. Або ж шукаємо долі й заробітків на чужині.

Апокаліпсис10

До і після Ночі Апокаліпсису

На щастя, трапляються з-поміж нас і диваки, які не можуть і не хочуть “жити, як усі”: до всього їм є справа, на все у них – власна думка, до всього їм небайдуже і “всюди їх треба”. Звісно ж, один у полі – не воїн. Аж поки докупи їх не збирає якась нагальна потреба чи справді потужна ідея, створюючи відтак ту критичну масу, що стає осердям чогось великого і значимого. І тоді вони стають Силою, здатною здолати усе чи майже усе.  Іноді – й ціною власних життів.

Таке трапляється не часто. Інколи – раз на століття. Такими були герої  Крут. Такою стала Небесна Сотня, зробивши для нації більше, ніж усі політики разом узяті…

Бо не політики зініціювали Євромайдан: поки вони блокували трибуну Верховної Ради, це  зробили кілька небайдужих людей у соцмережах. Та й через тиждень – після першої нічної “зачистки” Майдану “Беркутом”, коли жорстоко побитим і скаліченим людям довелося  ховатись від переслідування у Михайлівському соборі, а Майдан змінив євроінтеграційні гасла на жорсткі вимоги “Ката на нари” і “Януковича на йолку”, переростаючи у Революцію Гідності, і практично усі три місяці протистояння народу та влади – політики-опозиціонери більше переймалися тим, як домовитися із Януковичем та як стримати запал активістів…

А тієї ночі з різних куточків країни, а передусім із Заходу, поспішали автобусами, машинами, потягами (19-го влада перекрила залізничне сполучення зі Львівського напрямку) тисячі людей із однією думкою: “Хлопці, ви протримайтеся там ще трішки, ми вже їдемо!” А ті, хто виїхати не зміг, штурмували ОДА, палили управління міліції, СБУ й прокуратури – у  Львові і Тернополі, Хмельницькому та Луцьку, Івано-Франківську і Рівному. Країна була серцем на вогняному Майдані, де вирішувалась наша доля… Тієї ночі, лише за офіційними даними, на Майдані полягли 25 героїв.

А попереду були ще два дні жорстоких протистоянь. Коли перевага активістів ставала очевидною, спецпризначенці відкривали вогонь з автоматів Калашникова і снайперських гвинтівок. Тож коли 20-го лютого о 15.00  міністр внутрішніх справ Захарченко офіційно визнав, що силовикам видали бойову зброю, на Майдані нарахували вже 60 убитих, а їх кількість за весь час протестів вже наближалась до сотні.

Апокаліпсис13

Цвіт нації

Сила нації – у сильних людях. Не доконче фізично – сильних Духом. У цьому – головна відмінність Революції Гідності від більшовицької: історію творять Особистості, а не маса. Тому розповім про чотирьох із Небесної сотні, що пожертвували життям в останні дні перед втечею Януковича.

Почну із Сергія Бондарева, 32-річного уродженця Донбасу. Аби одразу спростувати закиди московитів, що на усіх Майданах були виключно “бандерівці”. Так от: Сергій народився у Краматорську, а в Києві, куди переїхав з дружиною, провів лише останні два роки життя.

Спростую ще один міф: про “заробітчан” на Майдані. Сергій працював у провідних IT-компаніях України Luxoft і GlobalLogic, тож на життя не бракувало. Натомість ще у 2004-му, живучи на Донеччині, приїжджав до столиці як активіст Помаранчевої революції. Тож і під час Революції Гідності не зміг залишитися осторонь.

… 18 лютого 2014-го Сергій о 19.40  востаннє зателефонував дружині. Вона у прямому ефірі бачила, що твориться на Майдані, але не допускала й думки, що з Сергієм може трапитись щось погане. I тільки під ранок, коли він так і не повернувся додому, на серці стало важко від тяжких передчуттів. Вона, на сьомому місяці вагітності, у розпачі металася квартирою, не знаючи, що робити. Рідні, друзі й колеги відчайдушно шукали його двi доби…

Сергій загинув 18 лютого біля Будинку Профспілок від чотирьох кульових поранень – під час штурму Майдану силовиками. У нього не було ні бронежилета, ні каски, а тут – два  холоднокровні пострiли у груди, третій – у плече, четвертий – у шию.

Апокаліпсис14

Наймолодший Герой – між королем і гетьманом

Роман Гурик з Франківська став уже шостим зі своєї родини, хто загинув за Україну… Прадід Романа і два прадідових брати були вояками УПА. Так от, за дивним збігом, Роман загинув у тому ж віці і такою ж смертю, як і брати його прадіда: у 19 років від рук запроданців Москви. Його останній запис на персональній сторінці в соцмережі – “Зараз або ніколи. Всі на Грушевського, на смерть”.

Первісток 18-річної студентки, якій довелось вчитись і працювати водночас, Роман теж поспішав жити. Наче передчував, що має встигнути чим більше за короткий вік. Навіть останні два класи школи закінчив екстерном. Мріяв навчатися у Гданську – вивчив польську за два місяці, обрав у виші спеціальність “навігаторство”, однак через недобір групи навчання перенесли на липень 2014-го. Тож, аби не марнувати часу, вступив на філософський факультет Прикарпатського нацуніверситету ім. В. Стефаника.

На Євромайдан їздив чотири рази – від самого його початку у листопаді. Востаннє – 15 лютого, щойно відсвяткувавши із коханою День Валентина, разом з хресним батьком.

… У той день хрещений залишився на Майдані, а Роман пішов на передову і, рятуючи пораненого побратима, потрапив під перехресний вогонь снайперів. Один стріляв з готелю “Україна”, а другий – якого мати згодом бачила на комп’ютері, – вистрелив йому в скроню.

… Поховали Романа, як Героя України, у Меморіальному сквері, де спочивають Січові стрільці й вояки ОУН-УПА. Провести його в останню дорогу прийшли десятки тисяч франківчан. Єпископ Бориc Ґудзяк нагадав слова Євангелія “ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх”, а альма-матер зустріла Героя тисячами лампадок у руках студентів. Менш ніж за три тижні по цьому іменем молодого патріота назвали вулицю, що з’єднує вулиці Короля Данила й Гетьмана Мазепи.

Оля, його кохана, час од часу зустрічає біля могили Романа його двох молодших сестричок та маму, Ірину… “Не плач, мамусю! Наш братик на небі, біля Бога”, – сказала якось Йорданка, коли майже-невістка-й-удова і майже-свекруха, обійнявшись, заплакали. А друга, Христинка, тим часом намагалася заспокоїти Олю: “Ти також не плач! Наш Ромчик і всі люди, які загинули, охороняють Боженьку від злих людей, які мають прийти з землі!”

Апокаліпсис15

Найстарший Герой

Близько чотирьох тисяч людей, що 18 лютого на заклик політиків мирною ходою пішли до Верховної Ради, не знали, куди себе діти від “гостинних” міліцейських кийків та озвірілих  “тітушок”. Спершу силовики загнали їх із Шовковичної у Маріїнський парк – до тітушок, потім – на сміттєзвалище біля Жовтневого. Били дуже жорстоко – усіх, хто потрапляв під руку. Чимало мітингувальників, аби уникнути розправи, стрибали униз, ламаючи кінцівки.

Кільком сотням вдалося добратися до Майдану через барикаду під містком Закоханих. А що прохід був завузьким, люди почали видиратися на барикаду, де застрягали і вже не могли вибратися самотужки. Намагаючись знайти хоч якусь шпарину, люди падали на інших, жорстоко побитих, скалічених кийками і вм’ятих у барикаду – жінок, дівчат і людей похилого віку.

Найбільше ж дісталося тим, хто біг останнім чи впав: таких били доти, поки бачили ознаки життя. Десятки мертвих, сотні побитих…

Людей із тяжкими травмами доставляли до лікарень – вони померли пізніше від травм, не сумісних із життям. Серед них – і найстарший представник Небесної Сотні, 83-річний захисник Майдану Іван Наконечний – офіцер ВМС у відставці. Він зазнав важкої травми під час зачистки “Беркутом” вулиці Інститутської, півмісяця перебував у комі, а 7 березня помер, так і не опритомнівши.

У кого і як піднялася рука на сивоволосого усміхненого дідуся? Адже той, хто бив, усвідомлював, що вбиває, і що за це буде відповідати – принаймні перед Божим судом. Били в обличчя та по голові спереду: металевий кийок проломив череп так, що аж кістки стирчали з мозку. Лікарі провели дві важкі операції, потім реоперацію,  але рани були несумісні з життям…

На Майдані були різні люди: за віком, соціальним становищем, фахом. У тім числі й в інвалідних візках та похилого віку – часом зовсім немічні, але такі щирі в своїх намірах… Вони були просто необхідні удень, коли молодь була на навчанні чи роботі.

От і пан Іван не зміг байдуже сприйняти побиття молоді: вперше прийшов на Майдан після силового розгону Євромайдану в ніч на 30 листопада – записатися до лав Самооборони. Звісно ж, зважаючи на вік, його не записали, але… Пояснював: “Розумієш, люди працюють, зайняті, а в мене є можливість там бути: допомогти порадою, почергувати чи щось піднести”. Так і їздив щодня.

За два роки до Революції Гідності він втратив дружину й сина. Майдан ж допоміг йому здолати особистий біль, повернув надію, що він комусь потрібен, що треба жити далі й творити добро. “Самооборонівці вважали дядька Івана “талісманом”. Він чергував по 5-8 годин, їхав додому переночувати і знову повертався, – розповів племінник Євген. Казав племінникам: “Я повинен бути там, де люди потребують допомоги, я клятву давав. Не хвилюйтесь, хто підніме руку на таку стару людину…”

Апокаліпсис11

“Задля майбутнього дiтей та онукiв”

62-річна Антонiна Дворянець із Броварів їздила на Майдан від самого початку. Пенсiонерка мала багато вiльного часу, тож майже щодня приносила активiстам їжу.

На Майданi її запам’ятали багато людей. У морози жінка вiдiгрiвала протестувальникiв i чаєм, i добрим словом. Просила: “Тримайтеся, дiтки!”

Про смерть п. Антонiни рiднi дiзналися з повiдомлення по радiо. Тiло 62-рiчної бабусi Настунi знайшли 18 лютого на барикадi на Iнститутськiй, бiля верхнього входу в метро. А упiзнали жiнку лише за… посвiдченням лiквiдатора Чорнобильської катастрофи: кiлька спецпризначенцiв “місили” її кийками по всьому тiлу. Висновок лiкарiв – травми, несумiсні з життям.

Друзi загиблої переконанi: якби того дня метро за наказом влади не закрили, люди могли б заховатися вiд “беркутiвцiв” та “тiтушок” там…

На Майданi чоловiки її просили, щоб не ходила на барикади, бо небезпечно. А вона терпляче пояснювала: “Я приходжу сюди заради майбутнього дiтей та онукiв”.

Невідомі Герої Майдану

Боляче: справжня кількість відомих навіть нині героїв Небесної Сотні насправді може бути значно більшою. Зокрема, невідома доля багатьох поранених майданівців, котрих бандити Януковича викрадали з лікарень та вивозили у невідомому напрямку. Одним з таких викрадених був Юрій Вербицький, котрого злочинці вивезли та, після жорстоких катувань, кинули помирати у лісопосадці під Києвом. А скількох іще викрадених і закатованих майданівців так само покинули чи закопали десь у лісі чи інших місцях? Де їхні безіменні могили?

Також невідома доля багатьох постраждалих під час сутичок 18 лютого 2014 року в Маріїнському парку та у Кріпосному провулку Києва.

Свого часу були припущення, що частину тіл загиблих майданівців силовики Януковича могли просто таємно спалити у крематоріях, аби приховати реальні масштаби своїх злочинів проти Майдану і українців…

Прикро: не раз обіцяний чинною владою Музей Небесної Сотні у Києві й досі тулиться у тимчасових експозиціях.

Ганебно: Минуло чотири роки, а вбивць Героїв не покарано – окрім кількох рядових виконавців. А “тітушок” засуджують лише за “хуліганство”, та й то – умовно.

* У статті використані дані із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

 

ГОЛОВНІ НОВИНИ

16.12.2018
:
показати більше