Ольга Бенда. Неймовірна історія жінки, яка попри важку травму зберегла оптимізм

Два роки тому вона пішла до армії, бо не змогла сидіти вдома у важкий для країни час. Те, що сталось згодом, перевернуло її життя. Історія Ольги Бенди — приклад для багатьох. Її сила духу та оптимізм надихають, пише газета "Експрес".
 
"Останнім поштовхом, аби піти до армії, для мене стали слова колишнього чоловіка, — розповідає Ольга Бенда. — У час, коли країна потребувала захисників, він сказав: "Олю, якби мене шукали з військкомату, кажи, що не знаєш, де я, і не бачила мене дуже давно". Ох, як же розізлили мене ці слова! Вирішила, якщо й інші чоловіки не можуть допомогти країні, то це зроблю я".
 
Тоді їй було лише 23. А синові — півтора рочка. "Я хотіла для нього кращого, безпечнішого життя, — пояснює жінка.  —  Тому й підписала контракт із ЗСУ".
 
Після кількамісячного навчання Ольга опинилася у 72-й окремій механізованій бригаді. Уже в серпні 2016-го прибула в зону АТО, у жовтні розпочала службу в Авдіївці. "Спершу серце здригалося від вибухів та пострілів, але  вже за місяць я до цього звикла", — розповідає дівчина.
 
Старший солдат Ольга Бенда була кухаркою. Хлопці називали її "мамою". "Готувала як для рідних, хотілося їм догодити, — каже дівчина. — На сніданок були макарони з тушкованим м'ясом, омлет із ковбасою та сиром, багато домашніх закруток. Наварити 70 літрів борщ на обід, скажу вам, було не так і легко! Як і начистити 18-літрове відро картоплі на вечерю...
 
В Авдіївці ми ночували у будинках, які покинули власники, — розповідає Ольга. — У День матері, 14 травня 2017-го, о 6-й ранку почався обстріл. Перший снаряд вибухнув метрів за два-три від вікна мого будинку. Мене підкинуло вибуховою хвилею до стелі. Ліжко заблокувало вихід із кімнати. У голові шуміло. Очі та рот засипало глиною. Прилетів другий снаряд, вибухнув приблизно за 20 сантиметрів від моєї лівої ноги. У голові промайнула думка: "Це кінець". Я знепритомніла.
 
Потім оговталась, кричала, просила допомоги. Хлопці мене витягли, наклали кровоспинний джгут. Питала, що з ногою, казали: "Все добре, Олю, все, добре".
 
Спершу дівчину доправили в лікарню Авдіївки. Потім відвезли у Покровськ.
 
"Коли прокинулася, відчула, що нога болить і що дуже гаряче, — згадує Оля. — Попросила, щоби медсестра поправила мою ногу, бо здавалося, що ліва стопа лягла на праву. Медсестра питає: "Яку ногу?" Кажу їй — ліву. А вона у відповідь: "Дитинко, у тебе її нема". Відкинула ковдру і побачила, що її таки нема. Плакала довго. Та згодом приїхав мій коханий. Стало трохи легше. Він допомагав мені в усьому — годував, купав, розчісував... Тоді я не могла зробити цього сама".
 
Олексій — теж військовий. Познайомилися на фронті. На той час вони з Олею зустрічалися вже півроку. У найважчий момент чоловік її не покинув.
 
 
"Невдовзі мене доставили до Києва. Тоді я вже до кінця зрозуміла, що сталося. Змирилася. Деякі друзі перестали зі мною спілкуватися, коли почули, що в мене нема ноги... Але Олексій не покинув. Він додавав мені сили, — каже Оля. — Я перенесла п'ять операцій... Розуміла, якщо хочу нормально жити, працювати, мушу опанувати себе і стати на ноги. Чи то пак на ногу (сміється). Звикла до штучної опори, навчилася ходити, навіть бігати з протезом. А тепер  навчаюся на курсах водіння авто".
 
Тим часом стосунки Олі та Олексія зміцніли. Якось вони пішли у ювелірну крамницю купувати сережки. Олексій побачив обручки і спитав її: "Купуємо?" Дівчина погодилася, одразу пішли в рацс подавати заяву. Через місяць одружилися. Весілля було скромним. А замість медового місяця у теплих краях поїхали на гірськолижний курорт. Навіть на гору заввишки 1078 метрів Оля самостійно вийшла — на протезі й без милиць...
 
"А тепер ще й спортивний протез у розробці. Адже хочу гідно представити Україну на Іграх нескорених. До травми займалася легкою атлетикою, бігом. Ще не знаю, у якому виді спорту буду виступати. Там біг, стрільба, веслування... Є багато варіантів, — каже Оля. — Поки що подала заявку на конкурс. Попереду серйозна підготовка. Вдома вже давно качаю прес, у планах — відвідування фітнес-клубу. Думаю, все вдасться!
 
Багато хто питає: Олю, в чому твій секрет? А знаєте, у чому? У мене є татуювання на лівій руці, яке зробила його ще задовго до поранення. Там слова — "ніколи не здавайся". Це весь секрет. Саме це я хочу сказати усім пораненим бійцям. Не здавайтеся, а якомога швидше проходьте реабілітацію і живіть наповну! Воно того варте!"
 
Попри травму, Оля залишилася в ЗСУ.
 
"Після травми дуже за це переживала. Бо ж знала, що жінку без ноги могли списати з військової служби. Однак я не хотіла покидати ЗСУ! Звернулася до керівництва, — каже Оля. — Тепер працюю у військовому комісаріаті Святошинського району. Паперова робота, діловодство, але мені подобається. Я хотіла бути хоча б маленькою частиною армії — і досі нею є! Це для мене важливо!"
 
Юлія ГОЛОДРИГА
 
Більше захопливих розмов із цікавими людьми читайте у новому номері газети "Експрес"
 
Головні новини за добу — в нашій щоденній розсилці y Telegram

 

ГОЛОВНІ НОВИНИ

23.10.2018
:
22.10.2018
показати більше