Позивний — Кнопка: як дівчина, зріст якої 148 сантиметрів, подає снаряди і стріляє з танка

Вікторія Друзяка, либонь, найменша серед усіх бійців, що беруть участь в Операції об'єднаних сил на Донбасі, пише газета "Експрес". Зате скільки в цій тендітній дівчині мужності, патріотизму, незламного бажання захищати Україну!
 
Через низький зріст бойові побратими з першого дня охрестили її Кнопкою. За таке прізвисько вона аніскілечки не ображається. Навпаки, обрала його своїм позивним.
 
"У мене більше, ніж в інших бійців, можливостей заховатися від прицільного вогню ворога, —  каже Віка. —  Досить невеличкої заглибини в чистому полі —  і навіть досвідчені снайпери не помітять. Інколи й автомат може слугувати за укриття, —  сміється. 
 
Я без проблем веду вогонь із танка. От тільки снаряди нелегко подавати. Вони важать майже стільки, як я. І ще незручно стріляти з бойової машини піхоти. Там не дотягуюся, треба мати більший зріст".
 
У родині Друзяків військових не було. Змалку дівчина захоплювалася столярством. Після уроків часто засиджувалася у шкільній майстерні, де виготовляла художні вироби з дерева та нескладні меблі. Любила читати про армію, вивчала історію знаменитого Холодного Яру.
 
"Я мріяла стати військовою юристкою, —  каже. —  Але плани змінила окупація Донбасу. Після загибелі земляка з Умані Андрія Кизила, якому посмертно надали звання Героя України, вирішила, що хтось повинен його замінити. Із мого класу жоден хлопець не пішов служити, начебто ховалися. А я твердо постановила йти захищати країну".
 
Уклала контракт на службу в армії. Переживала, що можуть не взяти через малий зріст. Коли проходила медичну комісію, вмовляла лікарів приписати хоч декілька сантиметрів. Але все пройшло гладко.
 
Далі були важкі й напружені будні в навчальному центрі "Десна". Доводилося ледь не щодня бігати нарівні з хлопцями по вісім кілометрів у бронежилеті та повній бойовій екіпіровці. Здобула військову спеціальність кулеметниці.
 
На фронт уродженка Чигирина потрапила в 19 років і вже майже рік служить у зоні проведення ООС. Рвалася на передову. Але комбат не дозволив, і близько не підпускає до кулемета. Доручив не менш відповідальну справу —  зв'язківця. На місці переучувалася, опановувала комп'ютерну та іншу сучасну техніку для зв'язку.
 
"Найбільше мені запам'ятався перший ворожий обстріл, —  згадує Віка. —  Боялася не так за себе, як за хлопців на бойових позиціях. Треба було швидко зорієнтуватися по карті, правильно надати координати для командування, а потім —  передати накази бійцям. Особливо переживала за колег-зв'язківців, котрі прокладали польовий кабель між позиціями, що розташовані на відстані від двох до шести кілометрів одна від одної. Їм доводилося тягнути лінію через голий степ, де не було жодної шпаринки, щоб заховатися від ворожого вогню. Згодом звикла до всього. Навіть за свистом кулі чи снаряда можу визначити, де саме вони розірвуться".
 
Віка неохоче розповідає про фронтові будні. Каже, це звична її справа. Більше говорить про бойових побратимів, що допомагають долати труднощі й завжди готові підставити плече у важку хвилину. 
 
До речі, тут вона зустріла і своє перше кохання.
 
"Із Сергієм познайомилися під час короткого перепочинку між боями,  коли приїхали міняти їхню бригаду, —  каже Віка. —  Наші взводи  розмістили в одному будинку. Хлопці запросили на вечерю. 
 
Ми з першого погляду закохалися одне в одного. Через декілька днів підрозділ Сергія передислокували в Харківську область на полігон. Спілкуємося телефоном. Не можу дочекатися моменту, коли нарешті знову зустрінемося. Так хочеться почути його голос наживо, просто подивитися в очі —  ніжні, ласкаві, милі...  Наступну відпустку плануємо провести разом".
 
А ще Віка мріє, аби війна швидше закінчилася. Та навіть після визволення Донбасу служби в армії вона полишати не думає —  вступатиме на військового юриста.
 
Головні новини за добу — в нашій щоденній розсилці y Telegram 
 
Микола ЗАВЕРУХА
Фото Анастасії Корнійчук
 
 

ГОЛОВНІ НОВИНИ

21.11.2018
:
20.11.2018
показати більше