Матвій Бондаренко. Вік — три роки. Волонтер військового госпіталю

Цей хлопчик із козацьким чубом уперше йде до дитсадка, пише газета Експрес. Що робитиме серед малечі — допоки не знає. Бо звик до військової форми й компанії дорослих вояків. Таких, як тато.
 
Як і бійці, малюк має псевдо. Його позивний — "Матюха". Маму хлопчика вояки називають "Просто Марія". Із таких красунь, як ця молода жінка, художники малюють картини. А в Марії перед очима — десятки, сотні поранених бійців. Знемагаючи від ран, вони кличуть її. Комусь потрібні ліки, милиці, комусь — прочитати новини, а ще комусь — витерти піт з обличчя й просто посидіти поруч. 
 
...Осінь щедро сипле листя на стежки Вінницького військового госпіталю. Піклуватися про поранених Марія ходить уже чотири роки — ще відтоді, як була вагітна Матвійком.
 
"Коли вже стало добре видно животик, то було й гірко, й комічно водночас. Хлопці ж наші — джентльмени, хотіли мені допомогати, а встати не могли — рани не дозволяли", — згадує Марія Довжик-Бондаренко.
 
Чотири роки тому Марія випадково зустріла волонтерів, що збирали допомогу для поранених, та знайомого лікаря з військового госпіталю.
 
"Прибувають літаки та гелікоптери з пораненими, борт за бортом, а нам не вистачає елементарного, найдужче — рук", — бідкався медик. Санітарки й медсестри не встигали міняти закривавлені простирадла. "Борт" — це 30 — 40 поранених за один раз. 
 
Марія купила гостинці, напекла домашніх млинців і пішла до поранених бійців. Тоді й не думала, що ходитиме отак роками — і навіть із  малюком.
 
"Казали, що я — погана мама. Мороз мінус 15, а ми з Матвійком ідемо до бійців", — каже Марія. Ідуть, бо поранені чекають на неї з синочком-сонечком. "Просять — приведи Матюху! У багатьох десь удома — на Волині, у Сумах, Полтаві чи на Житомирщині — таке ж маленьке сонечко. Або ж народився син чи онук, а солдат його й не бачив".
 
Обличчя поранених світліють, коли вояки бавляться з Матвійком. Складають йому кораблики з паперу. Тим, хто не може ходити, малий тягне милиці й просить: "Іди"!
 
"Матюха" звик, що в його візочку — завжди тісно. Поруч — кульки з медикаментами, одягом, домашньою їжею. І памперси не для  дітей.
 
"Найважче перевозити милиці. Але їх в госпіталі завжди найдужче треба, то ми пристосувалися їх примонтовувати до візочка", усміхається Марія. Мама не належить до жодної з волонтерських організацій. Вона — волонтерка за покликом серця. А Матвійко — як маленький солдат: звик засинати, де сон захопить, не боятися дощу та морозів. 
 
Тато Матвійка — Сергій — там, де рвуться снаряди. Приїде ненадовго додому, обійме рідних — і знову в дорогу.
 
Сергій прийшов до військового комісаріату в 2014-му добровольцем. Із Марією познайомився у госпіталі. Через два місяці вирішили одружитися. Марія сказала, що є в неї одна умова: після заміжжя вона не зможе залишити своїх поранених. Сергій не здивувався рішенню дружини. Він розумів: жінка, котра носить ім'я Богородиці, іншою бути не вміє.
 
Марія не полишила підопічних, навіть носячи під серцем друге дитя. Уже ніхто не дивувався, коли бачив на стежці шпиталю вагітну жінку з маленьким хлопчиком у візочку.
 
"А днями візок зламався. Сотні кілометрів подолав, стільки всього перевозив", — каже Марія. І додає з надією: "Може, то знак, що закінчиться війна?".
 
Донечку Сергій із Марією назвали Маргаритою. Це ім'я означає "милосердя". Це те, чим багаті її братик з позивним "Матюха" і мама — "Просто Марія".
 
Головні новини за добу — в нашій щоденній розсилці y Telegram
 
Світлана МАРТИНЕЦЬ
фото з архіву героїв 
 

ГОЛОВНІ НОВИНИ

15.10.2018
:
14.10.2018
показати більше