Спосіб життя цієї громади не змінюється сотні років

Місцеві мають їх за диваків. Тут, у селі Космирин, що на Тернопільщині, ці "не такі, як усі" люди оселилися ще 1927 року і пояснили селянам, що вони -- аміші. І що віра їм не дозволяє приймати здобутки цивілізації чи якісь пільги від держави. Тому вони живуть у цілковитому єднанні з природою. А це означає -- без світла, газу і каналізації, пише газета "Експрес"
 
А ще не ходять на вибори і не оформлюють навіть пенсії за віком, не кажучи вже про субсидії та інші види соціальної допомоги від держави. На щастя, дітей пускать до школи і дозволяють їм здобувати бодай середню освіту.
 
Як же вони тоді живуть? На які гроші? Як виховують стількох дітей? 
 
А мобільник -- визнали!
 
Що ж, їду до Космирина, щоб познайомитися з українськими амішами. Наразі мені про них відомо те, що й усім: що цю релігійну течію серед християн-протестантів заснував священик із Швейцарії ще у XVII столітті. Однак найбільше амішів в Америці та Канаді -- понад 200 тисяч. А в Україні послідовники цієї релігії осіли в декількох невеликих осередках на Тернопільщині та Івано-Франківщині. Скажімо, селян з Космирина навернув до цієї віри Іван Деркач -- їхній пророк. Тепер функції лідера виконує його нащадок -- Петро Деркач. За кредо аміші взяли положення у Посланні апостола Павла до римлян про відділення Церкви від влади.
 
...Невдовзі у рейсовий автобус заходить чоловік у чорному кашкеті та дівчинка років десяти в яскраво-рожевій хустині, довгій куртці та спідниці по коліна.
 
"Одразу видно, що ти не місцева -- так здивовано на них дивишся, -- каже до мене Ольга, яка сидить поруч. -- Це аміші з Космирина".
 
"А дівчинці не холодно в хустці? -- питаю Олю. --  Надворі ж градусів 15 морозу". "Холодно, не холодно, а тільки так вони і ходять. І влітку, і взимку, -- пояснює мені дівчина. -- Жінки ще й зачіски закладають високі, щоб ті хустки стирчали. У селі їх так і прозвали -- кашкетники чи хустинники. Та одяг -- не найбільше їх дивацтво. Вони ж без газу і без світла живуть, знаєш?"
 
Поки подумки конструюю життя без світла, ловлю вухом дзвінок мобільника з того боку, де сів чоловік із дівчинкою. Кашкетник дістає із кишені телефон.
 
"То в них немає світла, а телефони є?" -- повертаюсь до Олі, і когнітивний дисонанс просто перекошує моє обличчя. "Еге, до мене заряджати іноді приходять", -- каже хлопець із сидіння ззаду. За розмовами час від часу поглядаю за вікно. А там усе засніжені поля і поля. Їх ми проїжджали довго і лиш де-не-де бачили якусь хатинку. Кашкетникам таки вдалолся заховатись якнайдалі від цивілізації. Ще й без світла і газу -- ну справжні диваки!
 
Владислав пропонує мені зайти до будинку амішів. Чужих вони не пускають. А тут із їхнім знайомим  Владом є шанс побачити побут цих людей.
 
"Телевізор псує людей"
 
Підходимо до господи. Це глиняна хата, побілена голубим вапном. Небесний колір домівок вирізняє хати амішів серед інших. "Я вам гостю привів", -- звертається хлопець до жінки, яка саме пере сорочку в ночвах. "Заходьте, як уже прийшли", -- відповідає вона. Перед хатою розвішаний рядами випраний одяг для будь-якого віку  -- від малого до дорослого -- пані Надія із чоловіком виховують десятеро дітей. Аміші не користуються технікою. Тож роботу пральної машинки доводиться виконувати жінці. А ще й газу немає -- воду гріють на печі.
 
"Скільки ж то часу у вас забирає прання?" -- цікавлюсь у жінки.
 
"Та як доньки допомагають, то години чотири, -- відповідає. -- А як ні, увесь день цьому приділяю. Ще й на вулиці перу, щоб не розводити сирість у хаті. А літом все простіше: йдемо прати на Дністер".
 
Жінка розвішує вологий одяг, а я тим часом оглядаю господарство. Обійстя складається із двох будівель: хліва та хати. Сім’я тримає дві корови, три свині, птицю, собаку та кота.
 
П’ятнадцятирічний Сашко проводить мене до льоху, де зберігають харч на цілу зиму: городину, садовину, тушкованки. "Город обробляти легко, -- хвалиться хлопець. -- Ми виходимо разом з кількома сім’ями. Раз-два, і картоплю викопали. Хати теж зводимо всі разом. Так і веселіше, і швидше працюється”.
 
Оскільки техніка для амішів табу, землю вони обробляють конем і плугом. "Я ходив із татом орати вже кілька разів, -- розповідає Сашко. -- Втомлюємось ми з ним дуже. Зате сильним буду".
 
Заходимо із пані Надією до хати. Всередині дві великі кімнати та кухня. Хата на диво чиста та простора –- так одразу і не скажеш, що тут живе стільки люду. На стінах -- ні картин, ні ікон.
 
"У Біблії написано: не сотвори собі подоби Бога. Тому ікон ми не визнаємо, -- пояснює жінка. -- А світським мистецтвом не захоплюємось. І книжок не читаємо, тільки релігійну літературу".
 
Не бачу в хаті й телевізора.
 
"Тато каже, що він псує людей, -- впевнено відповідає Сашко. -- Газет мама з татом теж ніколи не купують. А мені й не хочеться”.
 
Та що там, навіть звичних жарівок немає. Зі стелі висять гасові ліхтарики по одному-два в кімнаті. 
 
"Наш режим дня контролює сама природа, -- каже пані Надія. -- Знаєте, як то люди тепер -- уночі працюють, а вдень -- сплять. У нас же все гармонійно. До того ж ми завжди висипляємося: бо лампами довго не посвітиш".
 
Приймають душ аміші теж специфічно, це цілий ритуал. "Хлопці носять воду із колодязя, я її грію і мию дітей по черзі в мисках, -- інструктує пані Надія. -- А влітку і в Дністрі помитись можна".
 
Розглядаю будинок далі. Речей та меблів -- обмаль, замість стільців -- великі лави.
 
"Усе, що маємо із хатнього начиння, зробили чоловіки із нашої громади, -- розповідає пані Надія. -- У нас теслярством багато хто заробляє. А інші їздять на будови в Тернопіль, Івано-Франківськ, до Львова. І мій Петро теж у Франківську тепер".
 
Далі цих областей аміші зумисне не їдуть, щоб не покидати сім’ї надовго.
 
Жінкам з громади працювати не належиться. Вони -- матері й берегині домашнього вогнища. 
 
Проти слова Божого -- не живуть
 
Із самого дитинства аміші виховують дітей за певним моральним кодексом. Крім того, що аміші не переглядають телепрограм, фільмів та не читають світських книжок, вони також не носять прикрас -- обручок у тому числі. Увесь косметичний догляд обмежуються обрізанням нігтів. Спиртне -- зась, цигарки -- боронь Боже. 
 
В амішів заборонені побачення. Хлопець та дівчина можуть спілкуватись лише в присутності інших людей: на вулиці, у школі. Спілкуватись -- і нічого більше! Навіть триматися за руки вважається гріхом. А про поцілунки чи щось більше й мови не може бути. Привселюдна ганьба дівчині гарантована.
 
"Нас часто питають, чому ми ходимо в хустках, -- вдовольняє мою цікавість пані Надія, а тим часом розливає борщ по тарілках. -- Ми вважаємо, що жінка повинна постійно бути в молитві. Що б ми не робили -- ми завжди розмовляємо з Богом. Але звертатися до нього із непокритою головою -- гріх. Тому ми й зробили хустки нашим повсякденним одягом".
 
Ще один аргумент амішів "за" покриті голови в тому, що волосся -- це прикраса людини. А Бог заповідав скрашувати себе добрими справами.
 
Раз на два тижні аміші відвідують недільне служіння. Церкви в них немає, збираються у домівках одні одних. 
 
...За столом уже сидять діти. Майже кожна сім’я амішів багатодітна. Тут жінки народжують чи не щороку. Зазвичай у родинах від 7 до 14 дітей. А внуків аміші мають подекуди понад сотню!
 
"Біблія нам заповідає плодитись і розмножуватись, -- каже багатодітна мати. -- То яке ми маємо право йти проти слова Божого і запобігати народженню дітей? Душогубці у Царство Боже не ввійдуть".
 
Раніше аміші майже всі були неписьменними. А тепер кожна сім’я віддає дітей до школи. 
 
"Десятий та одинадцятий класи вони зазвичай закінчують заочно у школі сусіднього села, -- розповідає Володимир Кривулич, директор місцевої школи. -- А в університети чи коледжі не йде ніхто. Почасти батьки бояться спокус гуртожитку та життя у місті".
 
Йдемо із Владиславом оглянути село. "Он Петро живе, бачиш? -- вказує мені на будинок хлопець. -- Він пішов від амішів. Тепер жінку світську має, автомобіль".
 
"І часто люди покидають громаду амішів?" -- цікавлюсь.
 
"Та ні, він єдиний, кого я знаю, -- відповідає. -- З молоддю, звичайно, усіляко буває. Пішов у клуб, випив, дівчину обійняв -- і ти наче й аміш, а за поведінкою -- вже ні. Таких у нас досить. Тому й одружуються аміші переважно дуже рано. Дівчата найчастіше заміж виходять у 16 -- 18 років".
 
Цікаво, що пару амішеві може скласти тільки хтось із громади. У крайньому разі хлопець може -- і це дуже небажаний виняток -- взяти світську дівчину за дружину, якщо та щиро прийме віру амішів.
 
Та білих суконь і сотень гостей на весіллях амішів не побачиш. Укладення шлюбу обмежується розписом в сільраді. Така лаконічність святкування стосується й інших свят: дня народження, Нового року, Різдва, Великодня. Їх аміші просто ігнорують.
 
"Та наші звичаї вони поважають, -- констатує хлопець. -- Не бувало такого, щоб на Великдень хтось пішов на город абощо. Взагалі, вони стали значно ліберальнішими. Раніше навіть до лікаря не зверталися. Як була в кого яка неміч -- йшли по допомогу до свого пророка Деркача. А після його смерті і на цвинтар почали ходити, і до лікарів звертатися".
 
"А раніше і кладовище відвідувати не можна було?" -- перепитую Владислава.
 
"Так, вони вірять, що зустрінуть близьких на небі, і не прив’язуються до тлінної оболонки, -- чую у відповідь. -- Та от нещодавно в селі померла молода жінка-аміш. Її діти приходять час від часу на могилку. Та ритуальної атрибутики аміші досі не визнають".
 
Завертаємо з Владом на кладовище. Підходимо до гори снігу.  "Одразу й не скажеш, що тут похований їхній пророк, правда? -- каже хлопець. -- На могилах ніколи не побачиш ні хрестів, ні вінків, ні гранітних надгробків. Зазвичай це просто насипи землі. Навіть до смерті вони ставляться з аскетичною простотою".
 
...Коли я їхала до цієї громади, думала, що побачу відлюдьків, які сахаються чужих. Та ці "відлюдьки" впустили мене до домівки, нагодували борщем. Я була готова до того, що розмова з амішами перетвориться на релігійне ангажування. Але навіть продавці-консультанти морально тиснуть більше, аніж ці люди!
 
"Між нами не буває конфліктів, -- каже бабуся Валентина, космиринчанка. -- Вже скільки живу тут: і вони мені не заважають, і я їм". Так відповідає мені кожен у селі, з ким заговорюю.
 
Такі вони, ці "диваки"-аміші. Просто живуть за своїми правилами. І ні курс долара, ні здорожчання комунальних послуг аж ніяк не порушують їм душевної гармонії.
 
Інна КУЧЕР

Найважливіше

23.09.2019
:
Здоров'я

"У дуже спрощеному вигляді це нагадує підбір ключа до складного замка".

23.09
Cтиль життя

Журналістка "Експресу" побувала у майстерні фотографа і розповіла про побачене.

23.09
Cтиль життя

"Момент, коли ти досягаєш своєї цілі, солодший, ніж найдорожче морозиво в світі".

23.09
Актуальне

Філія “УЗ" оголосила відразу десять конкурсів на закупівлю.

23.09
Пригоди

Агентка не виконала жодного завдання. Подробиці судової справи.

23.09
Актуальне
Фото Ярослава Станчака

Що варто знати тим, хто має намір оформити субсидію на опалювальний період?

23.09
22.09.2019
Cпорт
Фото зі сторінки Ukrainian Dragon Boat Federation UDBF у facebook

В Україні є лише один "зимовий" тренажер, у якому може працювати лише один спортсмен.

22.09
Здоров'я

Після пережитої ситуації хлопець буде схильний до вірусних пневмоній, може мати інші хвороби дихання.

22.09
Здоров'я
Фото pixabay.com

Чорна горобина знижує тиск, червона - допомагає при атеросклерозі. Та це ще не всі їхні корисні властивості.

22.09
Актуальне
Щоб вступити у поліцейську академію, Томі довелось пройти 6-го- динний психологічний тест.

"Не зможу себе поважати, якщо працюватиму слідчою і знатиму, що всі навколо беруть і дають хабарі".

22.09
Актуальне

Як позбутися цього стану? Прості поради, які можуть допомогти кожному.

22.09
21.09.2019
Cтиль життя
Логотип кіностудії оновили до столітнього ювілею.

Що тут сьогодні знімають, навіщо на майданчику потрібен скрипт-супервайзер та якою насправді є сукня Міледі з “Д'Артаньяна і трьох мушкетерів”?

21.09
показати більше