Пума, Соболь, Кава, Пилат. Історії чотирьох медиків, які рятують життя бійцям на передовій

17 червня в Україні відзначають День медичного працівника. Я познайомилась із дуже сміливими представниками цієї професії. Вони ті, хто рятує життя наших захисників, пише газета "Експрес".
 
ПУМА
 
23-річна Анна Федорчук одразу після закінчення медичного училища пішла до військкомату, а завершивши відповідне навчання, вирушила в зону проведення АТО. На той час вона була першою мобілізованою жінкою добровольцем у рідній Шепетівці.
 
Уже три роки вона на війні, завжди —  "на нулі", тобто на передовій. Живе поруч із бійцями.
 
"Приблизно півроку приховувала від рідних, де я. Казала, що працюю у військовому шпиталі. Найважче мені далася медслужба в Авдіївській промзоні. Тоді за добу отримували 10 поранених", —  ділиться Анна.
 
Дівчина каже, що їй особливо кепсько на душі, коли поранення несумісні з життям. У таких випадках медик навіть не встигає спробувати врятувати військового. 
                  
"Перший "двохсотий" у нашому батальйоні появився на третьому місяці моєї ротації у Зайцевому, —  каже дівчина. —  Але на той час я ще мало знала бійців, тому сприйняла цю загибель легше, ніж третю —  четверту. До тих солдатів я вже звикла, як до рідних. Бувало, що декілька годин тому розмовляла з ними про плани та мрії, і раптом —  їх уже немає поруч, і ніколи не буде..."
 
Дівчину військові назвали Пумою. Бо вона має насичено чорне волосся та спритна, немов пума.
 
СОБОЛЬ
 
22-річний фельдшер Артем Соболь поспішив на допомогу військовим після дзвінка брата.
 
"У групі розвідки, яка працювала на Світлодарській дузі, служив мій брат. Одного дня він попросив про допомогу, адже тоді я працював фельдшером на "швидкій" у Павлограді. Серед військових було дуже багато "трьохсотих". Медики ЗСУ не встигали надавати всім допомогу. Тож я виїхав на передову", —  каже Артем.
 
Найскладніше фельдшерові було звикати до пострілів, до надання меддопомоги лежачи, до пересування повзком. На відміну від цивільної медицини, де лікар може обдумати свої дії та підійти до пацієнта зі зручного боку, на передовій треба приймати рішення миттєво й часто в незручному положенні. 
 
"Нам вдається упродовж п’яти хвилин дістатися до пораненого, евакуювати його з місця бою і стабілізувати стан, щоб доправити до лікарні, —  пояснює "Соболь",  який отримав своє прізвисько від реального прізвища.
 
Родина Артема довго не знала, що хлопець на війні. Мамі розповів про це аж через декілька місяців, а батько довідався про таємницю сина на третьому році служби.
 
"Доки тато не дізнався, що я на передовій, у нього була інша позиція щодо війни в Україні —  я її називаю "ватною", —  щиро зізнається Артем.
 
КАВА
 
Олена Ємальянова їздить на передову вже півтора року. Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка. За освітою вона —  хімік. Надавати долікарську допомогу медик із позивним Кава вчилася у таких же добровольців, як сама.
 
"За вісім днів в Авдіївці маємо вже вісім "трьохсотих". Молюся, аби не було "двохсотих", —  розповідає Олена. —  Свого першого "двохсотого" пам’ятаю досі..."
 
Олена живе разом із бійцями в бліндажі. Графіка роботи тут немає. Є поранення — одразу до справи. Разом із військовими медик влаштовує побут, разом переживають страшні миті обстрілів.
 
Жінка каже, що найважче для неї —  повертатися на мирну територію, додому. "Коли в хаті через протяг гримнуть двері, я падаю на підлогу й накриваю руками голову..." —  розповідає про свої переживання медик.
 
За словами Олени, чоловік підтримує її у виборі. Розуміє, що жінка не сидітиме вдома, знаючи, що на передовій бракує лікарів. Щоразу, як вона повертається з війни, чоловік запитує: "Ну що, коли знову?" "А я маю звичку перед від'їздом чітко домовлятися з чоловіком, як проводитимемо час після повернення", —  каже жінка.
 
Усі військові називають Олену Кава, адже після того, як звільнили Сєверодонецьк, вона відкрила там кав'ярню.
 
ПИЛАТ
 
"Для мене війна почалася в травні 2014 року. Тоді ми з товаришами були волонтерами —  шукали способи одягнути, взути, забезпечити касками і бронежилетами добровольчі батальйони, —  розповідає 50-річний Олександр Ісаєнко. —  На той час я працював адвокатом у Дніпрі. А на фронті неодноразово перетинався з батальйоном "Госпітальєри". Нам, волонтерам, вони здавалися справжніми янголами. Тож пройшов курси, щоб набути знань і вмінь парамедика, та поїхав на війну. У першу ж ротацію вирішив залишитися у батальйоні".
 
Головне, чого найбільше боїться Олександр —  втратити час, коли мчить по замінованому полю надавати медичну допомогу. "Дуже страшно також, коли наша команда передає пораненого в руки лікарів, і очікує на відповідь: чи вижив він, чи встигли ми зробити все необхідне?" —  говорить чоловік.
 
Цікаво, що серед військових медиків поширений умовний кодекс: найшвидше помирають найкращі вояки, парамедик не має можливості врятувати кожного, парамедик зробить усе неможливе, аби порушити перші два пункти.
                      
"У наданні медичної допомоги на передовій ми далекі від європейських стандартів, —  каже лікар. —  У них у кожній військовій групі є медик. А у нас на декілька взводних опорних пунктів на ділянці понад 3 —  5 кілометрів лише два медики. Цього надзвичайно мало, тому ми туди їдемо", —  пояснює парамедик-адвокат.
 
Олександр отримав прізвисько Пилат, оскільки дуже часто перечитує "Майстра та Маргариту" Булгакова, де є такий герой.
 
Прощаючись, розпитую в Олександра Ісаєнка про плани на майбутнє. "Буду тут ще стільки, на скільки вистачить здоров’я. Хотілося б, до переможного кінця!" —  чую у відповідь.
 
Головні новини за добу — в нашій щоденній розсилці y Telegram
 
Ірина БАТЮК                  
 

ГОЛОВНІ НОВИНИ

20.11.2018
:
показати більше