24 серпня Левку Лук’яненку виповнилося б 90: історія життя "батька Незалежності"

Левко Григорович часто повторював, що його першій дружині не поталанило: вона мріяла про сім’ю і дітей, а він – про незалежну Україну, тож не дав їй родинного щастя. Я поклявся йти шляхом Наливайка, який казав: Я знаю, що загибель жде всякого, хто повстає. Він свідомо йшов на смерть, але – смерть після боротьби. Отак і я.

І це не просто слова, пише "Ukrainian People". Усе його тривале й непросте життя був направду безстрашним: не боявся визнавати і виправляти помилки, безкомпромісно зрікався усіх спокус: спершу  можливістю блискучої кар’єри у компартії задля боротьби, за яку поплатився 26 роками у радянських тюрмах і таборах, відтак – відмовився від пропозиції емігрувати, а вже за часів Незалежності – од престижних і комфортних посад посла України у Канаді, голови створеної ним УРП – першої в Україні антикомуністичної партії, мандата нардепа Верховної Ради…

Левко, який у 33-річному віці пережив смертний вирок, боявся лише одного: не встигнути зробити усе, що може для України: Уже немає тих сил й енергії, що раніше. Але я працюватиму, доки пам’ять не з’їсть склероз. Я – ланочка. Малесенька. Чи довго, чи недовго – лиш Господь знає. В останній свій рік дописував підсумкову, найголовнішу для себе книгу – про те, “за що треба любити Україну”.

24 серпня 2018-го, коли Україна святкуватиме 27-му річницю незалежності, Левку Лук’яненку виповнилося б 90 років

Здавалося, що він безсмертний

Пополудню 7 липня 2018-го Володимир Яворівський повідомив, що Левко Григорович потрапив у реанімацію. Я оперативно поширив новину Україною, та все ж анітрохи не сумнівався: видужає, як завжди… Щойно напередодні я готував цю статтю про нього до 90-річного ювілею. Домовився про інтерв’ю (уперше розмовляв з ним ще у 1990-му, потім у різні роки – ще кілька разів. Минулого року була ідея, але відклав на рік, до ювілею – він бо видавався здоровим, наче дуб, по лікарнях не вилежував)… Але, вочевидь, Господу не терпілося забрати його до своєї збірної. Через кілька годин одразу кілька друзів Лук’яненка повідомили трагічну звістку. А коли підтвердила й дружина Левка Григоровича, стало дуже боляче: таких бо в Україні щораз менше…

Пригадалися Левкові слова: “Зрештою, що таке смерть? Це абсолютно природне явище”, які він сказав, пригадуючи відчуття після виголошення йому смертного вироку – в тому ж віці, в якому розіп’яли Христа: “Це не страх… Страшенний жаль. Я так багато планував, і от моє життя зараз обірветься, а я так майже нічого і не встиг зробити… Коли повернувся до камери, ліг спати далеко до вечора і проспав аж до ранку, коли й зрозумів вираз “сон Наполеона після Ватерлоо”… Мені в ту ніч наснилося ворожіння моєї мами, з якого виходило, що якщо я не згину у 33 роки, то буду жити до 73”.

Доля відміряла значно більше. Та все одно замало: він сподівався дожити до часу, коли Україна стане справді могутньою й заможною, а Російська імперія розвалиться до первісної Московії. У день прощання з Лук’яненком його внук, Захар Стасів запевнив: “У нього не було затяжної хвороби. Він завжди був активним, завжди боровся за Україну. Був настільки сильний духом, що нам здавалося, що він безсмертний!” От і я так гадав.

Я поклявся перед небом

Головний заповіт, бути чесним і допомагати людям, Левко отримав від тата. “Ми з батьком часто їздили в ліс по дрова. Він брав із собою насіння груші і садив. Питаю: “Навіщо? Не відомо, чи повернемося сюди, та й виросте нескоро”. А він: “Не ми, то хтось інший з’їсть”.

Народився Левко в селі Хрипівка на Чернігівщині. До батьків завжди звертався на “ви” і з особливою повагою. Грицько Лук’яненко був мовчазним і не любив владу. Замість пляшки горілки до свят купував книжку. А ще був майстром на всі руки: міг і хату збудувати, і все для неї. Мати ж, Наталку Лук’яненко, у селі прозвали “адвокатка”, бо  була балакуча і принципова. І саме від матері Левко вперше почув “Ще не вмерла Україна”. Вона була козацького роду,  на хаті матері навіть була табличка “Козак Никифор Скойбидо” (її дівоче прізвище). “Козаки боролися проти ворогів, за Україну. Якщо я належу до козацького дерева, то питання одне: я гнилий пагін чи здоровий? Я зганьблю свій рід чи ні?– думав Левко.

Голодомор пережила вся сім’я, бо батькам вдалося сховати трохи їжі: “Батько викопав ямку на стежці, засипав туди картоплю, присипав землею і втоптав. Потім приходили ці, з сільської ради, зі штирами. Довго шукали заховану їжу на городі і навколо хати. А на стежці не здогадалися.

А далі була війна. Спершу мобілізували батька, а після двох місяців у сьомому класі – й Левка: “Наприкінці 1944 року сказали, що треба йти в райцентр на військові збори. Раз сказали, то пішов. Запевняв: страшно йому не було. Тікати не було сенсу – забрали б знову. “Спочатку служив у Чернігові, потім Новгород-Волинський, Житомир, Київ. У 1945 році перевели в Австрію, де був до 1949-го. Потім Грузія і Закавказзя. Аж до 1953-го”.

В Україні помирали з голоду, а він день у день спостерігав, як ешелони везуть українську пшеницю в Європу. “Врешті, вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка – буду боротися за самостійну Україну. Я тоді став і поклявся перед небом. І клятву я дотримав”.

Якщо помру, знайдеться інший

Спершу вирішив, що найбільше для України зможу зробити на високій посаді в партії, що неможливо без вищої освіти. Вступив до партії, закінчив сьомий клас, у вечірній школі здобув середню освіту, і  в 1953 році вступив на юрфак Московського університету, де його за час навчання сім разів назвали “хохлом”. Левко відповідав їм “кацапами”, на що ті смертельно ображалися… Їжі не вистачало. Тому почав ночами розвантажувати вагони.

Проте ще в університеті збагнув, що обрав  “неправильний, Мазепинський шлях”, тож коли в 1956 році прочитав два томи Грушевського – вирішив змінити тактику: “Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підставу казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки. Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною”.

У 1958 році Лук’яненко разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим ініціюють створення підпільної партії, швидко знаходять однодумців, але через зрадника, що відніс програму партії до КДБ, “вже про перші наші збори 7 листопада у КГБ було відомо все, і не арештували нас тоді тільки тому, що хотіли вистежити зв’язки кожного. До 20 січня їм це вдалося зробити. 25 членів організації було заарештовано. Мене і ще шістьох 17–20 травня 1961 року судили за зраду батьківщини, хоча спочатку звинувачували лише в антирадянській агітації. Бо під час слідства ми поводилися дуже зухвало, співали націоналістичних та антирадянських пісень. До нас підсадили стукачів, з якими ми бадьоро марширували камерою, співаючи: “Смерть, смерть ляхам, смерть московсько-жидівській комуні…”. Як результат, нас перекваліфікували з 9 статті (антирадянська агітація) на 56-ту (зрада батьківщини) – збагнули , що ми твердо стоїмо на націоналістичних засадах, проти імперії…”

Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за звинуваченням у тому, що він “з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР.

“72 дні я кожної хвилини був готовий до того, що мене поведуть на розстріл, кожної хвилини був готовий до смерті. Потім Верховний Суд розглянув апеляцію і мене відправили у Мордовію, де я й відбув 15 років”. У концтаборі було близько 1800 людей, з них половина – українці-дисиденти, багато активістів з Прибалтики, тож Левко сприйняв це як “навчання: я був радий, що потрапив у середовище, протилежне офіційній системі”.

Та щойно у січні 1976 року Левка звільнили з в’язниці й привезли у Чернігів, де мешкала його дружина, встановивши постійний нагляд за ним із квартири поверхом вище, як вже у вересні Микола Руденко пропонує Лук’яненку створити Українську Гельсінську групу. Лук’яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн щодо дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію.

“Я підпільно працювала секретарем УГГ, – згадує дружина М.Руденка, Раїса. – І мене він вразив: щойно відсидів 15 років, був засуджений до розстрілу, ще не від’ївся домашньої їжі, не прижився на волі, але, почувши про УГГ, вже за кілька хвилин вирішив приєднатися до неї. Він дуже добре знав, що за це буде наступний арешт… Він – взірець навіть для нас, дисидентів: сприймав це так, ніби по-іншому людина не може себе поводити. Йому було абсолютно незрозумілим, як можна розкаятися чи просити помилування. Для нього це було неприйнятно”.

12 грудня 1977 Лук’яненка арештували. Він оголосив голодування, відмовився свідчити і… відмовився від громадянства! 20 червня 1978 його засудили до 10 років позбавлення волі й 5 років заслання та визнали особливо небезпечним рецидивістом. Тож загалом за своє життя він провів у тюрмах і концтаборах 26 років із менш ніж річною перервою.

Батько Акта незалежності

Далі біографія Героя розвивалась карколомно. У березні 1988 року, ще на засланні,  його заочно обирають головою відновленої Української Гельсінкської Спілки. Влада реагує швидко: вже 23 квітня йому пропонують виїхати за кордон. А він… відмовився, бо вважав, що є шанс здобути те, за що так довго карався. Указом Президії Верховної Ради 30 листопада 1988-го Лук’яненка  помилували й звільнили із заслання.

На початку 1989 року він повертається в Україну, а вже у березні 1990-го Лук’яненка обирають депутатом Верховної Ради України І скликання від  Івано-Франківська. Тут же під час кампанії знаходить свою “половинку” й одружується вдруге! У квітні на установчому з`їзді УГС стає головою Української республіканської партії.

Утім, після повернення із Сибіру життя налагодилося не відразу: “В’їжджати в Київ мені було заборонено. Прокрадався в місто таємно. За мною постійно стежила бежева “Волга”. Щойно переступав межу Києва – хапали, запихали в автомобіль і завозили на трасу або в ліс”.

“23 серпня 1991 року в мою голову прийшла найважливіша думка: я запропонував проголосити Україну незалежною державою. Якби промовчав, то ми б наступного дня ухвалювали закони УРСР”. Пише текст Акту проголошення незалежності (про це докладніше – див. у рубриці Наша історія), який і став точкою відліку нинішньої Держави.

У грудні Лук’яненко балотується в президенти. “Я, звичайно, розумів, що переможе комуніст Кравчук. Його знає Україна, усі обкоми, райкоми. Усі ЗМІ в його руках”. Але в президенти пішов свідомо: “Я використав цей період на всю котушку, щоб донести націоналістичну ідею. Об’їздив усі області. Кожен виступ закінчував словами “Ваша справа, за якого президента голосувати, але молю: проголосуйте за незалежність України (перші вибори президента України відбувалися в один день із референдумом на підтвердження Незалежності – Ред.)”. І це дало результат у 90% голосів.

Він ніколи не тримався за посади. У травні 1992-го став Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді, аби налагодити підтримку молодої держави з-за океану. Але вже у листопаді 1993-го через незгоду з рішенням президента Кравчука про поділ із Росією Чорноморського флоту подав у відставку. Він був народним депутатом чотирьох скликань. Але 15 червня 2007 року не лише склав депутатські повноваження задля розпуску Верховної  Ради, але й відмовився висуватись на позачергових виборах.

До слова, у першому скликанні  рік добирався до парламенту громадським транспортом: із села до метро Либідська – автобусом, а далі – на метро. І лише у 1995-му купив білий… ЗАЗівський “Ланос”. За моїми спостереженнями, скромніше авто серед нардепів мав хіба Євген Жовтяк – “Жигулі-копійку”…  

Щоб влада стала українською

“Він завжди мені казав: “Ганнусю, я все життя боровся, щоб Україна була незалежною, а тепер я борюся за те, щоб наша влада стала українською, –  згадує онука п. Левка, Ганна Жуковіна. “Українці вийшли з-під московської окупаційної адміністрації з послабленою, а в південно-східній Україні – зведеною майже до нуля національною свідомістю та вкрай низькою громадянською активністю, – пояснював Лук’яненко. –  Обирали до Верховної Ради, як і до місцевих рад, за будь-якими ознаками, окрім національної. Тому український парламент чверть століття не будував Україну, а руйнував її та забезпечував заможне життя шахраям і пройдисвітам. Наслідки цього кожен із нас відчуває на власній шкурі”.

Лук’яненко наголошував: “Немає в світі країни, де б у парламенті було дві третини представників нацменшин, і тільки близько третини – корінної нації. Українців у Верховній Раді має бути пропорційно їх відсотку у складі населення держави, близько 80%. А доти гальмуватимуть реформи, жодну проблему не вирішать на користь суспільства, народ буде тільки виживати і вимирати… За п’ять років, у 2007-2012 рр., кількість мільярдерів в Україні зросла із п’яти до 18! І серед них – жодного українця: один татарин, один росіянин та 16 євреїв. Повірте, ми не сироти у Бога, і, подолавши хвороби колоніального минулого, розум наш і завзяття виведуть Україну на вершину прогресу”.

Завершити розвал Російської імперії

Війну із Росією після Євромайдану Лук’яненко вважав неминучою: “До сьогоднішньої ситуації призвела цивілізаційна різниця між Московією і Україною. Ця війна була неминуча”. Він вважав, що рано чи пізно конфлікт з Росією завершиться розпадом останньої, і часто повторював “Наше завдання – завершити розвал Російської імперії”.

Зауважував: “Вояки наші на Сході воюють не за цю погану владу, а за рідний край. Бо війна колись закінчиться. І українці – як господарі на цій землі, споконвічні господарі, – владу організують кращу і життя буде краще. Але землю свою треба захищати, незалежно від того, яка влада». 

Левко Лук’яненко – автор півтора десятка книг, у 2016-му отримав Шевченківську премію за 13-томну книгу “Шлях до відродження”, яку писав 27 років! Квінтесенція праці – українці мають усвідомити принаймні три тези: Російська імперія вичерпала себе, згнила зсередини і має згинути; незалежність України – справедлива й морально виправдана; за свою свободу нація мусить боротися, отже, необхідні українці, ладні жертвувати життям за спільну справу. Тож від початку війни на Донбасі Лук’яненко часто їздив на фронт, передавав бійцям книги, зокрема і власні.

Указом Президента Ющенка 2005 року “за незламну волю, громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії” Лук’яненку присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави. Він був Академіком АН вищої школи України (з 2001-го), почесним доктором права Альбертського університету (1993, Канада). Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2007, за  наполегливість у донесенні до світової спільноти правди про голодомори в Україні), орденом “За заслуги” ІІІ ступеня (1992); медаллю ім. Святого Володимира “Борцям за волю України” (1991, СКВУ).

Дві Надії

На стінах його хати у селі – 8 картин, в основному українські пейзажі. Пояснював, що дружина любить прикрашати дім квітами та картинами. “Деякі з цих полотен добрі, деякі так собі. Головне, щоб Надії Іванівні подобалося”.

Першу дружину Лук’яненка теж звали Надею. “У 1954-му, після першого курсу одружився зі студенткою Київської сільгоспакадемії Надією Бугаєвською. Шукав жінку не за красою, а щоб любила Україну.  Познайомилися на танцях у сільському клубі в рідній Хрипівці, на літніх канікулах. Вона підійшла й запитала, чи я танцюю. Я відповів: ні. Вона витягнула із сумочки томик “Антології української поезії”. Через три дні я обміняв перший томик на другий. Усього їх було чотири… Але Наді не поталанило. Вона мріяла про сім’ю, а я – про  вільну Україну”. Коли 1961-го Лук’яненка відправили до Сибіру, Бугаєвська чекала. А коли у 1976-му Левка Григоровича випустили, попросила розлучення.

Із другою дружиною познайомився 1989-го в Івано-Франківську: “Балотувався там у депутати. Надя працювала майстром на швейній фабриці. Розлучена, мала двох доньок, Ірину та Любу. За 40 тисяч рублів я купив хату в Хотові й забрав усіх до себе. Ми греко-католики. Нас вінчав священик Станіслав Лесів, з яким я відсидів у таборах Сибіру. Через рік дівчата повиходили заміж. А Надія Іванівна зайнялася дизайном дому та садівництвом. Придумала на горішньому поверсі влаштувати домашній кінозал. Доки я будував державу, жінка збудувала дім. У неї це краще вийшло”.

Замість власних дітей мав багато племінників та внуків. “Дідусевий кабінет – для мене одне із найулюбленіших місць у хаті. Він писав книжки, а я сиділа під столом, витягувала його документи зі смітника і уявляла, що це мої якісь папери. Так ми з ним удвох працювали тут, – згадує онука п. Левка, Ганна Жуковіна. – Часто ввечері у селі вимикали світло після 21:00, то бабуся, дідусь і я сідали та співали українських пісень. Всі мої друзі сюди приходили в гості, і він всіх їх любив. А вони не сприймали його як Героя України, а як “Ганнусиного дідуся”. Він був дуже добродушним, завжди вислухає і зрозуміє”.

Захар Стасів, онук: “Мені було шість років, коли Левко Григорович посадив свій сад. Любив за ним доглядати. Перевіряв, чи родять груші, рахував яблука. Цього року вони вродили, але він не встиг, трішки йому не вистачило, щоб побачити урожай. Пам’ятаю, як моя дружина залізла на драбину до вишні, а він каже: “Ні-ні, давай я. Злазь, мавпочко, давай я”…

ГОЛОВНІ НОВИНИ

14.11.2018
:
13.11.2018
показати більше