135 років тому народився творець терміну “свідомий українець”

“України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі… Українці без ілюзій усвідомлюють, що попри Декларації та Акти, ми живемо в окупованій ментально чужим елементом нашій Батьківщині. І те, що вона наша, а не їхня, – повинні відчувати ми і вони…” Ці слова, наскільки б актуально вони не звучали нині, написані 92(!) роки тому видатним теоретиком українського націоналізму, що сформулював ідею нації простими і доступними словами – як “ідеал панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям”.

Про це пише у своїй історичній розвідці "Ukrainian People"

Д. Донцов першим вивів формулу, що “Росія без України – вже не наддержава”, не повноцінна імперія. А афоризм Д. Донцова “Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає” став гаслом покоління, яке згодом склало основу стрілецького руху та підпілля УВО й ОУН в міжвоєнну добу, а згодом – й УПА.

 Тож і не дивно, що хоча сам Донцов ніколи не був членом ОУН, Радянська влада настільки ненавиділа його, що внесла до списку воєнних злочинців і вимагала його видачі.

 Заборонений пророк

З ним воювали не лише усе його тривале життя, але й донині. “Попри війну з Росією і всі зусилля з декомунізації, ім’я Донцова досі залишається в тіні радянських і російських імперських уявлень і стереотипів… Донцова мало хто читав, його більше знають за насмиканими цитатами, – зауважує Сергій Квіт, екс-міністр освіти і науки України (2014-2016) й екс-президент Національного університету “Києво-Могилянська академія” (2007-2014), що захистив докторську дисертацію в 2000 році на тему “Дмитро Донцов і “Літературно-Науковий Вісник” та є автором численних розвідок про цього мислителя. – Проте, на його переконання, “можемо з упевненістю говорити про епоху і покоління Донцова у міжвоєнний період XX ст.”

Та й прочитати донедавна його твори було вкрай складно: лише у 2016 році, на 25-тому році Незалежності України, завершився шестирічний проект видання десятитомника праць Дмитра Донцова (Вибрані твори у 10 томах. – Дрогобич – Львів, видавнича фірма “Відродження”. – 2011-2016). Але навіть до цього фундаментального видання так і не увійшли дві надзвичайно важливі для розуміння спадщини мислителя праці – “Дух нашої давнини” (1944) і “Київ, рік 1918” (1954).

Його постать стала однією з найбільш суперечливих з-поміж ключових в історії України ХХ століття. Адже його погляди еволюціонували від соціал-демократії до націоналізму. Він наголошував на духовному відокремленні України від Росії, культуру якої вважав споконвічно антиіндивідуальною, азіатською. Своїм ж головним завданням вважав виховання активної “провідної верстви” української нації, особливі надії покладаючи на молодь.

“Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі… велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного і політичного нації. Без такої ідеї ми лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом “конвульсійних вибухів”, народом без пафосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й духовним і соціяльним”, – писав Донцов у своєму найвідомішому творі, що став теоретичною програмою націоналістів – книзі “Націоналізм”, перше видання якої вийшло 1926 року. – “Такою ідеєю може стати… лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ”.

А у передмові до третього видання “Націоналізму” спробував лаконічно пояснити сутність цієї праці: “Трактуванню України як провінції Росії… “Націоналізм” протиставляв ідею політичної нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини, під оглядом соціяльним – неґація соціялізму.

На питання “ЩО?” “Націоналізм” відповідав: незалежність – на противагу гасел “федерації”, “самостійности”, але в рамках “общего отечества”, Росії. На питання “ЯК здобувати свою мету?” “Націоналізм” відповідав: боротьбою; національною революцією проти Московщини; не шляхом “порозуміння” чи “еволюції”…”

Українцем зробили книжки, націоналістом – Львів

Дмитро Донцов народився 10 вересня (29 серпня за ст. стилем) 1883 року в місті Мелітополі (нині Запорізької області). За однією з гіпотез, Донцов походив з роду слобожанського козацького полковника Федора Донця, нащадки якого отримали дворянські звання і відтак змінили прізвище.

“Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян… – писав натомість він сам 1931 року в листі до Євгена Маланюка. – Родина теж була “таврійська”, цебто мішана: дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка”.  А до українства Дмитро дійшов, як він сам визнав у тому ж листі, завдяки книгам: “Українця з мене зробили Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 року життя”.

 Незважаючи на ранню втрату батьків, Донцов здобув вельми поважну освіту: після Мелітопольського реального училища навчався в Царськосільському ліцеї, у Санкт-Петербурзькому, Віденському і Львівському університетах. 1917 року здобув ступінь доктора юридичних наук. Вільно читав і писав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами.

Активну політичну діяльність розпочав ще студентом і 1905-го вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), лідерами якої були Винниченко, Антонович і Петлюра. За це його двічі арештовували: 1905 у Петербурзі та 1908 у Києві. Після другого арешту Донцову загрожували чотири роки каторги, але завдяки клопотанню родичів його звільнили на поруки після 8 місяців перебування в Лук’янівській в’язниці. Того ж року він виїхав у Галичину, що тоді належала Австро-Угорщині.

Під час навчання у 1909-1911 роках у Віденському університеті познайомився зі студенткою-львів’янкою і майбутньою дружиною Марією Бачинською (донькою Володимира Бачинського – відомого політичного діяча, посла до Галицького сейму та австрійського парламенту (Райхсрату). 1911 переїхав до Львова, де продовжив навчання і в 1912-му одружився. Тут він остаточно розчарувався в соціалістичних ідеях і 1913 року через конфлікт на національному ґрунті вийшов з УСДРП.

Ще перед Першою світовою війною у його творах з’явилися виразні антиросійські тенденції. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту Німеччини та Австро-Угорщини з Росією та її союзниками він закликав (у разi поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії “Українського коронного краю”. Критикує “москвофільство”, заявляючи, що українство має “відгородитися” від Росії і звернутися до західноєвропейської культури. У 1913 році, виступаючи у Львові на Другому українському студентському з’їзді з доповіддю “Сучасне становище нації і наші завдання”, Донцов заявив, що у майбутній війні не стати на бік ворогів Росії буде “злочином перед нацією і майбутнім”: “Австро-Угорщина стоїть перед дилемою: або розділити долю Туреччини, або стати знаряддям нової революції нових народів Східної Європи… Актуальним, більш реальним і швидше досяжним є гасло відділення від Росії, знищення всякого об’єднання з нею”.

З початком Світової війни Донцов стає головою Союзу Визволення України – у Львові,  згодом – у Відні, а з 1916 року – у Швейцарії. У зв’язку з наступом російських військ у Галичині, разом з рештою керівництва СВУ переїхав до Відня, а наприкінці 1914-го – до Берліна, де очолив Українську інформаційну службу. Тут, зокрема, видав брошуру “Українська держава і війна проти Росії”, в якій доводив: Росію не можна зупинити на шляху до всесвітнього панування інакше, як розділивши її. При цьому відокремлювані від Московської імперії території мають бути сильними одиницями, здатними стримати російську експансію. Україна з населенням у 30 мільйонів, на думку Донцова, найбільш придатна для цієї мети. Тому радив Німеччині та Австрії як “єдину можливість раз і назавжди позбутися”  московської загрози “відновити колишню свободу України та надати заступництво цій новій державі, а тим самим і остаточно забезпечити політичну рівновагу в Європі”.

 Разом з В.Липинським створив в травні 1917 року Партію хліборобів-демократів, програма якої передбачала досягнення політичної самостійності України, розробку демократичного проекту державного устрою, проголошувала громадянські права та автокефалію релігійних конфесій в Україні.

 Від нації до держави

Навесні 1918 року Донцов повертається в Україну: “Коли… покликав мене гетьман до співпраці, я зразу відгукнувся на це. Що мене до цього спонукало? Передусім сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-соціялістичного провідництва, – П.Скоропадський був індивідуальністю… Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком… Я пристав до гетьмана тому, що хотів бачити в нім нашого Бонапарта –  пояснював згодом у книзі “Рік 1918, Київ”.

 Він бо був переконаний, що національні інтереси необхідно обстоювати за будь-яких умов для створення і захисту власної держави. “Його гостра, часто брутальна критика лідерів УНР була пов’язана не лише з тим, що вони втратили все, залишивши по собі тільки прогресивні прецеденти, – пояснює проф. С.Квіт. – Наші видатні історики, письменники, літературні й театральні критики, які очолили УНР, не мали насамперед відповідного досвіду й інстинктів, аби захищати молоду державу… Донцовська епоха починалася з військових поразок, втрати надій, глибокої депресії всього соціуму”.

Знаково, що після проголошення Скоропадським федерації з Росією Донцов різко і гостро пориває з гетьманом. У 1919-му – за пропозицією Коновальця та Петлюри виїхав до Відня з дипломатичною місією, відтак – до Берна, де до 1921-го очолює Українське пресове бюро при посольстві УНР у Швейцарії.

1922 року отримав дозвіл на переїзд до Львова, де й жив до вересня 1939 року. За пропозицією Євгена Коновальця як керівника УВО редагує з 1922 до 1932 року перший всеукраїнський громадсько-політичний часопис “Літературно-науковий вістник”, який видавався Науковим товариством ім. Т. Шевченка. Відтак об’єднує  довкола “ЛНВ” таких видатних українців, як Євген Маланюк й Олена Теліга, О.Ольжич (Олег Кандиба) й Юрій Липа, Юрій Клен.

І не припиняє пошуків нових шляхів реанімації волі українського народу до суверенності. Бо, як зауважує С.Квіт, “якщо інші європейські народи могли спиратися переважно на можливості власних держав…, то українці, аби не зникнути назавжди з історії, повинні були знайти інші можливості для загальнонаціональної мобілізації. Цю роль виконав Донцов: він зосередився насамперед на проблемі національного лідерства, яка, зрештою, була успішно розв’язана.

 За словами Донцова, національні лідери мали реалізовувати формулу “українці для України”. Серед них були й ті обрані, які не лише могли вести за собою інших, а й самі були готові до самопожертви задля нації, що боролася за власну державу: О.Телігу розстріляли в Бабиному Яру, О.Ольжич загинув у концтаборі Заксенхаузен, Ю.Липа як лікар УПА, потрапив до радянського полону і помер після катувань.

Стратегія бездержавної нації вимагає спочатку об’єднати зусилля “поза межами можливого” (І.Франко) для створення і захисту власної незалежної держави, а вже потім висувати до неї справедливі вимоги як до інструменту забезпечення прав та інтересів громадян. “Адже ми не вважаємо відомі слова Джона Кеннеді: “Не питайте, що ваша країна може зробити для вас – питайте, що ви можете зробити для своєї країни” закликом до авторитаризму? Подібним чином слід тлумачити і тезу Дмитра Донцова “українці для України”, – зауважує С.Квіт, нагадуючи про міжвоєнну полеміку між Дмитром Донцовим і В’ячеславом Липинським: “Тоді перемогла формула Донцова “від нації до держави”, бо лише нація має волю до створення власної держави. Однак тепер, в умовах незалежності й особливо нової війни з Росією, набуває актуальності також і позиція Липинського – “від держави до нації”. Подальші успіхи нашого державотворення залежатимуть від привабливості української системи для всіх громадян, безвідносно етнічного походження”.

 Крізь усі праці Донцов послідовно проводить ідею самостійної, незалежної української держави. Вважаючи, що у самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої – своїми фанатизмом і силою волі змусити народ стати рішучим та незламним.

У своїй програмній книзі “Націоналізм” (1926), в якій виклав доктрину інтегрального націоналізму, оголошує незалежність України не єдиною метою. Первинною, головною метою є для нього створення європейської української нації, відкидаючи популярні в кінці XIX – початку XX ст. ідеї федералізму чи автономії, як у складі Польщі, так і в складі Росії.  Закликає до орієнтації на загальноєвропейські цінності, боротьби і опору імперському націоналізму Росії та шовінізму Польщі, проти засилля чужих ідей та ідеалів.

Тож не дивно, що 1 вересня 1939 польська поліція заарештовує Донцова і поміщає його в концтабір “Береза Картузька”, створений як місце позасудового інтернування супротивників правлячого режиму. Вийшовши з ув’язнення після падіння Польської держави, Донцов переїздить до Берліна, де живе, поки на нього не прийшов донос у гестапо. У 1943-1944 роках востаннє відвідує Львів і до кінця Другої світової опиняється в американській окупаційній зоні Німеччини, звідки переїжджає до Парижа. А що Радянська влада внесла його до списку військових злочинців і вимагала видачі, переїжджає до Великобританії, а невдовзі після цього – у США. З 1947 до самої смерті жив у Монреалі (Канада), де у 1948-1953 рр. викладав українську літературу у місцевому університеті. До останніх днів багато друкувався в періодиці української діаспори. У книзі “Хрестом і мечем” (1967) називає українців обраним народом, бо “він створений з тієї глини, з якої Господь створює обрані народи.

Помер 30 березня 1973 у Канаді. Похований у США на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.

Юрій НИКОРАК

ГОЛОВНІ НОВИНИ

19.11.2018
:
18.11.2018
показати більше