Kozak System - про "терпил", зрадофілів, війну та "ідеальну" країну

До творчості KOZAK SYSTEM можна ставитися по-різному. Але ось що я вам скажу: не поважати і не аплодувати учасникам цієї самобутньої команди, яка об’їздила мало не пів-Європи, за їхню чітку й патріотичну позицію, за їхні намагання робити Україну кращою – має нахабство, напевно, лише той, хто ніколи не вважає себе українцем. Про музику, політику, релігію і ЛГБТ – учасники гурту KOZAK SYSTEM розповіли виданню "Ukrainian People".

Про українську культуру і стовпи, на яких вона тримається

Сучасна українська культура, як і будь-яка культура будь-якої іншої країни, тримається на особистостях.

Культура – це сума людей, особистостей, які нею займаються професійно. Хоча “займатися культурою” – само по собі звучить якось дуже дивно. Ти або є частиною культури чи субкультури, або не є. Ти не можеш спеціально нею “займатися”. Особистості є завжди представниками власної особистісної культури. Це можуть бути люди будь-яких мистецьких напрямків і професій – це все одно сума особистостей, що уже веде за собою людей, які споживають той так званий культурний продукт, який вони показують світові.

Про популяризацію українського

Є така розповсюджена думка, що головне – аби влада не заважала розвитку культури. В Україні не можна сказати, що є якесь цензурування культури, але на даному етапі розвитку державності в Україні, а значить і її культури, ми потребуємо інструментів, якими володіє держава. Була би тільки політична воля.

Один з інструментів уже запроваджений – це квоти для україномовного контенту. І ми маємо за ці два роки прекрасний український продукт на радіостанціях, який розвивається й далі. Два роки тому скептики казали, що недостатньо українських якісних пісень, що ми матимемо український, але дуже жалюгідний ефір… І так воно й було спочатку. Але зараз ми спостерігаємо абсолютно іншу картину. Достатньо включити, наприклад, “Країну ФМ”, де взагалі звучить виключно україномовна музика. Держава лише трішки натиснула на маленьку “кнопку”, бо в неї була на це політична воля, і все – дала зелене світло для розвитку української культури у медійному просторі.

Про війну і настрої серед населення прифронтових областей

Зараз ми їздимо на схід. Не тільки на фронт, але й у прифронтові міста. Не можна сказати, що часто, але буваємо там… Ті люди, які приходять до нас на виступи – звичайно, вони є проукраїнськими, і вони налаштовані на те, на що налаштована вся прогресивна спільнота у нашій державі, тобто, на шлях до Європи, на побудову хорошої, крутої, омріяної нами всіма країни – незалежної, української, інтегрованої у світову культуру, економіку і таке інше.

Що ж до людей, які не приходять до нас на концерти – ми не знаємо їхніх настроїв. Але воїни, які з ними спілкуються, кажуть, що ті настрої – дуже різні. І багато людей на сході справді не розуміють причин війни, не хочуть України, або й самі не знають, чого хочуть. Тому й справді побутує така думка, що війну розв’язали політики. Безумовно, це нісенітниця, бо між українським і так званим російським народом вже більше 400 років триває явна або й не явна (у різні періоди) війна. І під час так званих “Радянського Союзу” й “російської імперії” Україна завжди була напружена через присутність Росії: у нашому повсякденному житті – починаючи від медійних ресурсів, закінчуючи мовою, економікою, впливом, пропагандою і так далі. Тому ми б ніколи не сказали, що цю війну розв’язали політики.

Ці народи – український і російський – справді є різними. Так звані росіяни дійсно вороже налаштовані до нас уже протягом майже півтисячоліття… Ну, а політики у Росії підігрівають цю ворожість, аби у такий спосіб відвернути увагу свого народу від справжніх проблем, які є в РФ. Достатньо подивитися на їхній рівень свободи, економіки, наукових перспектив – це все знаходиться на нулі, або в мінусі. І тільки притомні здатні це бачити. Тому вся робота їхньої політичної верхівки спрямована на те, аби притомних людей було якомога менше, а ще – на пошук зовнішнього ворога, такого як, наприклад, Україна, Америка чи Євросоюз.

Про зрадофілів

“Зрадофіли” неймовірно небезпечні – перш за все тим, що вони є ніби й своїми (бо вони ж хочуть, щоб все було добре, хочуть вільної й незалежної України), а насправді – просто бояться діяти і тільки критикують тих, хто діє. “Зрадофіли” у кожному кроці тих, хто діє, – і в помилкових і непомилкових – завжди вбачають зраду. Якщо це щирі “зрадофіли”. Бо ми не говоримо про “ботів”, які дуже часто схожі на “зрадофілів”. Тому що всі наші вороги вже давно зрозуміли, що пропагандистський спосіб, оцей “зрадофільський”, дуже сильно діє на свідомість народу і, таким чином, послаблює віру українців у перемогу над москалями. І загалом послаблює розуміння самої боротьби і потрібності такої боротьби. Саме цим “зрадофіли” і небезпечні. Вони діють, як вірус у організмі.

Про соціально-культурні проекти на Донбасі

Цього ми без держави самі зробити не можемо… Треба, аби держава зробила здоровенний тур українських артистів містами сходу, прифронтовими зонами. Але зробила це не так, як зараз – ми, музиканти, їдемо самотужки, без апаратури, на якихось автобусах, дуже часто – за свої гроші, за те, що хороші люди дають якісь кошти на бензин і їжу… Треба, щоб було державне фінансування, треба українізувати прикордонні землі і нарешті надолужити той страшенний брак інформації у людей, які там живуть, про Україну – про сучасну Україну, її сучасну музику, про те, чим вона зараз дихає.

Жителі східних регіонів України повинні перестати нас боятися. Нам легко сказати: от вони такі-сякі, нічого не розуміють про Україну, Бандеру, Євросоюз і про НАТО… А звідки вони можуть про це знати, якщо вони ніколи про це не чули? Вони ж завжди слухали тільки російські засоби масової інформації! І якщо ми хочемо врятувати притомну частину цих людей, наших громадян, держава мала би зробити таку велику суспільно-політичну й культурну акцію з хорошим фінансуванням, яка би включала у собі концерти, лекції, літературні читання, здоровенною кількістю прикордонних міст. Безумовно, такі акції все одно відбуваються, але, повторюю, організовують їх митці здебільшого самотужки. І вони не масштабні. Треба ж, аби була державна програма! Це не одного року справа. А таких турів має бути багато-багато. З актуальними представниками української культури, бізнесу. Для того, щоб познайомити нарешті схід із тією Україною, до якої вони належать, і громадянами якої вони є!

Про терпил

Дуже би хотілося сказати, що українці перестали бути “терпилами”. На жаль, уже на п’ятий рік війни можемо сказати: після уже третьої революції “терпилами” перестала бути та сама кількість українців, яка, фактично, “терпилами” ніколи й не була. Саме вони (а це приблизно 3-5% свідомих українців) збуджують і збурюють свідомість решти, на жаль, пасивної маси людей, і поступово запалюють своєю пристрастю й вірою в Україну, якимись конкретними справами.

Українці прокидаються. Так треба. Так відбувалося у кожній країні. Завжди “закваска” була від трьох до п’яти процентів. Але потім ця “закваска” заражала (в хорошому сенсі слова) своєю ідеєю, своєю бацилою свободи усе тісто, з якого складається народ. З великої літери Народ, а не просто там якесь населення, що перебуває на якісь-там території.

Про патріотизм і Майдан у кожному з нас

Треба розуміти, що Майдан не закінчився. Є дуже хороша фраза: “Майдан – це не іменник, Майдан – це дієслово”. Він триває. Кожну секунду кожен українець має усвідомлювати, що його особиста Революція Гідності не закінчилася. Ми маємо ставати українцями і будувати свою власну, омріяну, прекрасну, сучасну, багату, веселу, щасливу Україну. Кожну секунду, кожен на своєму місці. Починаючи з того, як ми прокидаємося, що ми слухаємо, з якими думками, що ми говоримо своїм сусідам, чи не смітимо, чи їздимо за правилами, чи не вживаємо брутальної лайки, чи не надуживаємо алкоголем й цигарками, чи правильно виховуємо своїх дітей… Тобто, слідкуємо за чистотою своєї нації – таким чином ми будуємо щасливу Україну. Це і є наш Майдан. Це і є головний рецепт: Україна – це я. А не хтось щось побудує. І ще. Ніколи не варто сподіватися на те, що хтось щось нам принесе: президент, Америка, Євросоюз. Україна це – я! Що я тут побудую – така і буде Україна. Справжній патріот України – той, хто дотримується вищесказаних “рецептів”.

Про політику і митців

Вважали, вважаємо і вважатимемо, що митець в жодному разі не повинен займатися політикою! Ми нічого поганого не маємо проти політики, особливо – проукраїнської політики. Але це – абсолютно різні види діяльності. Що ж до нашої громадянської позиції, то вона усім відома, й вона не суперечить нашому мистецтву. Натомість заняття політикою заважатиме, тому що мистецтво – це все-таки ефемерні речі, які стосуються високих матерій, а політика – досить грубі матерії. Їх не варто змішувати…

Про віру, релігію і УПЦ МП

Ми багато разів чули про те, що служителі культу московського патріархату ведуть себе досить зверхньо, по-хамськи. А ми самі особисто є… атеїстами київського патріархату. Як хочете, так і розумійте.

Щодо глибинного поняття, то, звичайно, ми люди віруючі. Розуміємо, що є щось, що нам своїм розумом неможливо зрозуміти. Щось, що впливає на наше життя і керує ним. Безумовно, це можна назвати Богом. Але ми далекі від віри у будь-які патріархати.

Про ЛГБТ

Абсолютно переконані у тому, що ця проблема у нашій країні піднята штучно. Такої толерантної нації, як українці, ще треба пошукати! Ми б навіть сказали, що у нас забагато толерантності. Але не у цьому питанні, безумовно.

Якби питання ЛГБТ не піднімалося і спеціально не провокувалося… У нас абсолютно терпимі один до одного люди. Принаймні, у нашому оточенні ми не знаємо людини, яка хоч якимось би чином негативно ставилася би до особи з так званою нетрадиційною сексуальною орієнтацією.

Але ми є абсолютними противниками також і того, що представники цих меншин зараз хочуть якогось особливого до себе ставлення. Це вже починає ображати інших людей. Чому інші люди не ходять спеціальними маршами, доводячи якусь свою особливість? Будь-ласка, будьте тим, ким ви є. Ми ставимося добре до будь-яких людей, аби вони були тільки хорошими, порядними і любили Україну. А орієнтація – це їхня особиста справа. Але якщо, наприклад, у одної людини руде волосся, а в іншої – чорне, і мільйони рудих будуть ходити вулицями і вимагати для рудих особливих прав, збурюючи при цьому розділення суспільства, – ми проти цього.

Про гроші

Скільки грошей потрібно для щасливого життя в Україні? Це не кількісне питання. Грошей треба стільки, при яких ти будеш відчувати себе гармонійно. Безумовно, вони потрібні для того, щоб мандрувати, творити і достойно жити, навчати дітей, допомагати батькам… Це, якщо все ж говорити про цифри, насправді – не такі вже й великі гроші.

Про принципи

Нізащо нині не поступилися б принципами, що стосуються нашої країни. Ми ніколи не підтримуємо антиукраїнські або приховані антиукраїнські речі.

Про еміграцію

Зарікатися від еміграції не можна, бо Україна і досі не перейшла точку неповернення. Тому можуть бути різні варіанти… Ми ніколи в житті не розглядали питання еміграції. І це при тому, що у нас було купа можливостей залишитися у будь-якій країні: починаючи від Німеччини і Голландії, закінчуючи США і Канадою. Але, де народився – там пригодився. У цьому простому прислів’ї є велика мудрість. Ми не хочемо емігрувати, ми хочемо жити тут. Бо хто, як не ми, буде любити цю країну, а, значить, і будувати її й ростити її у любові?

Про Україну через 5 років

Ми абсолютні оптимісти! Але, все-таки, оптимісти-реалісти. Дуже небезпечно ходити у рожевих окулярах. Це небезпечно і для справи, яку ти робиш, і для тебе особисто.

З огляду на реалістичний оптимізм, ми її бачимо такою, як зараз. Тільки всі-всі-всі хороші починання будуть мати набагато більший прогрес. Тобто, буде подолана трохи сильніше корупція, будуть проведені реформи в судах, будуть трішки багатшими люди, трішки більше української мови, українських хороших крутих пісень, книжок і фільмів, і трішки більше відомо про позитивну і культурну Україну (а не тільки про країну, в якій невідомо що відбувається) у світі. Одним словом, покращення нашого іміджу.

Про ідеальну країну

Якщо буде так рухатися, як ми сказали, то Україна стане ідеальною не через п’ять, а через п’ятдесят років. І це буде майже ідеальна країна. Але для нас Україна – ідеальна вже зараз. Бо треба любити Україну не за рівень її економіки, а просто так, як діти люблять своїх батьків, а батьки люблять своїх дітей. Це безумовна любов.

ГОЛОВНІ НОВИНИ

14.11.2018
:
13.11.2018
показати більше