Пані Полагна не має музичної освіти. Самотужки навчилася грати на бубні й тепер без неї не обходиться жодне свято в рідному селі Хмелівка, що на Богородчанщині. Каже: ударний інструмент уперше взяла в руки в 38 років.
“На пасовищі корови пасла та бубном до коліна била, лівою рукою, правою, а потім докупи-докупи та й так якось у мене за декілька разів мелодія складалася”, — розповідає бабця. Далі Полагна вже грала зі старшою донькою, яка вчилася музики й стежила, аби мати потрапляла в такт. Нині ж життєрадісна жінка поважного віку активно виступає із сільським фольклорним колективом “Хмелівчанка”, є його співочою і музичною душею.
Щоправда, вікує жінка в хаті сама. Діти й онуки роз’їхалися Україною та світами. “Можливо, й ви би поїхали до них, було би вам радісніше?” — несміливо запитую. “Та що ви таке говорите? Тут моя земля, тут усе рідне. Буду в Хмелівці до останнього дня. Я тут вільно живу, співаю, вишиваю й на бубні граю”, — рішуче відповідає бабуся.
Полагна народилася у родині Федора та Анастасії Зарубів. Батько, учасник австрійсько-російської війни, мав велике господарство. “Наша родина: мати, тато, я і брат із сестрою не могли всього переробити, тому часто організовували толоки, на які до нас сходилися люди, працювали, а потім ми їх частували й музикантів сільських наймали, — розказує моя співрозмовниця. — Я, тоді ще мале дівчисько, слухала й наслухатися не могла тих музик. Спочатку дивилася, як парубки та дівчата коломийки й вальси гуляли, а потім і сама йшла до танку”.
Полагна закінчила лише сім класів, бо далі до школи треба було ходити в сусіднє село. Згодом юнка потрапила в “колгоспний рай”. “Доручили мені телят доглядати, багато. Я “півдівкою” (підлітком. — Авт.) була, а працювала, як доросла, — згадує пані Загірняк. — Та що було робити? Так усі жили при триклятій радянщині”. У 24 роки Полагна вийшла заміж за односельця Степана. Родина жила добре, в злагоді й любові, хоч важко працювала. У сім’ї народилися дві доньки: Галина та Уляна. Тепер у жінки четверо онуків та п’ятеро правнуків. На жаль, вже 31 рік вона вдова.
Доньки пані Полагни навчалися у музичній школі. “Я дякувала Господу, що дав їм талант і бажання грати й співати, бо музика життя звеселяє і прикрашає”, — каже жінка. Разом зі своїми дівчатами і сама Полагна долучалася до музики. Якось одна з дочок, побувавши на святі проводів в армію, почула майстерну гру бубніста та й взялася матір просити, аби дозволила навчатися і їй грати на ручному бубні. Полагна дозволила, але донька згодом сказала, що хоче грати на скрипці. Тож інструмент залишився для матері й почалися репетиції на пасовищі. А потім Полагна потрапила до сільського фольклорного колективу. Їздила на різні виступи, співала народні, а з відновленням Незалежності України й повстанські та націоналістично-патріотичні пісні.
“Пані Полагночка знає сотні народних пісень, коломийок, звичаїв та обрядів, вона — берегиня нашого села, талановита артистка, без якої не обходиться жоден виступ фольклорного колективу, — зауважує Василь Петришин, староста Хмелівки. — Вона не тільки грає на бубні, але й добре співає”. Маючи лише сім класів середньої школи, прикарпатка написала понад сотню творів про рідний край, село, родину, церкву, віру в Бога, теперішню війну.
“Як переможемо у війні, то всі українці, мабуть, як зберуться та як заграють на всіх можливих інструментах. Ото буде свято. І я, стара, у бубон радісно так вдарю, аби більше ніколи й ніхто на нашу землю не зазіхав”, — каже на прощання найстарша бубністка України. І, знаєте, віриться, що так воно й буде!
