Секрети ремесла в його родині передавалися з покоління у покоління, а сам він почав опановувати глину ще школярем.
“Гончарством займалися батько та троє старших братів. А я дивився, як тато все робить, і час до часу також сідав за гончарний круг, — зауважує 86-річний майстер. — Коли був у другому класі, мої перші вироби з’явилися на виставці в районному відділі освіти. Після школи два роки працював завідувачем будинку культури”.
Та мав юнак неабиякий хист і до музики. Закінчив музичне відділення педагогічного училища й трудився у рідному селі вчителем. У 45 років переїхав до Новодністровська, де викладав музику, керував хором і згодом організував гурток гончарства для дітей. Понад два десятиліття тому пан Іван повернувся до Коболчина й узявся відроджувати пам’ять про місцевих гончарів.
“Так у 2008 році в селі з’явився музей гончарства, де зберігається понад чотири тисячі експонатів. Більшість представлених виробів датуються серединою минулого століття, — розповідає Іван Іванович. — Перед цим багато праці доклав, щоб зібрати фотографії гончарів, їхні роботи й інструменти. Після Другої світової війни в Коболчині працювали 257 гончарів, серед них 12 жінок. Через одну-дві хати був гончар. У нашій місцевості є поклади жирної глини, придатної для виготовлення кераміки. Тож сировину майстри копали неподалік своїх домівок. Тутешні гончарі вміли робити все — від півника до великого гаваноса (глечик для води. — Авт.)”. До речі, майже три роки тому коболчинську кераміку внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Однією з традицій, яку нині відновлює буковинський майстер, є чорнодимлена кераміка, здавна її ще називали “сивою Марфою”. Особливість цієї кераміки — у технології випалу: гончарі перекривали димохід печі, через що дим накопичувався всередині й “закопчував” вироби, надаючи їм сірувато-темного кольору. Давню технологію Іван Гончар пристосував до сучасних умов. “Якщо раніше використовували ножні гончарні круги, то тепер є електричні. Колись були печі в землі, де на дровах випалювали продукцію, а тепер я застосовую електропечі, муфельні печі. Але саму технологію випалу тримаю у секреті, — усміхається майстер. — Як був молодший, то робив по сто горнят чи макітр за день — десь за сім-вісім годин. Та й зараз можу виготовити 30 — 40 виробів, багато що залежить від настрою і здоров’я. Для початківців найважче — це правильно відцентрувати глину на гончарному крузі. Важливо, щоб вона, як кажуть, не “танцювала”. Спочатку з глини слід витягнути рівний конус, а потім сформувати з нього циліндр. А вже з циліндра можна зробити будь-яку форму. Що більший і вищий виріб, то складніше з ним працювати”.
Свої роботи Іван Гончар представляв на виставках у Чернівцях, Києві, на Львівщині, Полтавщині, а також — у Румунії. “Якось був я на виставці в столиці. Підходить до мене один із організаторів заходу й каже: “Я чув, що ви робите вироби навіть із зав’язаними очима”. “Так, роблю”, — відповів. І наосліп за декілька хвилин виготовив вазон для квітів. Усі були вражені”, — згадує чоловік.
Гончарство й музика в житті буковинця давно переплелися. За гончарним кругом він обдумує нові мелодії та слова пісень. Адже керує аматорським народним хором “Любисток” і має звання заслуженого працівника культури України.
“Нині при музеї веду гурток гончарства. Маю дві групи — 24 дитини. Уже й мої правнуки Никон та Марійка на канікулах гончарували. Хочу, щоб вони знали це ремесло, зберегли його й передали своїм дітям, — зазначає майстер. — Гончарство — це наш генетичний код. А гарно випалена кераміка фактично вічна”.
