Пані Люба родом зі Скали-Подільської, що на Тернопільщині. До старовинного Кам’янця-Подільського переїхала у 21 рік.
“Якось подруга запросила мене в гості. Побачивши це місто, я просто закохалася в нього. А вона й порадила перебратися сюди”, — згадує співрозмовниця. І додає, що жодного разу не пошкодувала про своє рішення.
“Любов до туризму в мене віддавна. Я на вдачу мандрівниця, обожнюю подорожувати. Ще в школі, коли організовували якісь поїздки, завжди першою зголошувалася їхати, — розповідає 77-літня Любов Дяченко. — Неподалік будинку в Старому місті (найдавніший історичний район Кам’янця-Подільського), де я жила,було екскурсійне бюро. А я тоді працювала в торгівлі. Дівчата з бюро часто заходили до мене, так ми й познайомилися. Якось кажуть: “Ходи до нас. У тебе такі задатки, ти повинна займатися туризмом”. Я погодилася і дуже швидко влилася в це середовище”.
Вивчивши тексти екскурсій, Любов Дяченко почала працювати з туристичними групами. “Спочатку їздили містами тодішнього Союзу — у Москву, Таллінн, Вільнюс та інші. А коли туристичні бюро почали організовувати закордонні поїздки, мене нерідко призначали супроводжувати групи. Часто відправляли до Польщі. Я добре володію польською мовою, моя мама — полька, — пояснює пані Любов. — Тоді це було непросто. Возили по 20 — 30 осіб, а бувало й по 50. Подорожували автобусами, потягами — по-різному. Згодом я відкрила власну фірму. Об’їздила Європу й Азію. Немає країни, яка б мені не сподобалася. Шотландія, Італія, Франція, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Єгипет... Де тільки не довелося побувати. А до Єгипту свого часу їздила так часто, що назва цієї країни для мене була вже як добрий день. Найбільше враження справили Об’єднані Арабські Емірати. Це зовсім інший світ, інша культура. Зауважила, що там з повагою ставляться до старших людей, жінок. Завдяки подорожам у мене з’явилося багато друзів. Загалом же я понад пів століття працюю в туризмі, за цей час побувала майже у 100 країнах”.
Навіть маючи за плечима десятки років роботи, Любов Дяченко не переставала вчитися. У 50 років вступила до університету туризму. “Закінчила його у 54 з половиною роки. Була найстаршою студенткою, — усміхається. — А потім у виші знадобилися фахівці, які добре розумілися на туризмі, то я ще й викладала”.
Любов Дяченко — співавторка 12 книжок, присвячених історії, легендам і культурі Поділля. “Ще у школі любила літературу, писала вірші. А коли почала працювати в туризмі, стала записувати легенди — про місто, Кам’янецьку фортецю та інші”, — каже співрозмовниця.
Активне життя, подорожі, улюблена робота... Та доля підготувала для неї непросте випробування. Багато років жінка бореться з онкологією. Кілька тижнів тому їй зробили сьому операцію. Але вже невдовзі пані Любов знову проводила екскурсії рідним містом. “Один священник вісім років привозить до мене групи. Коли зателефонував цього разу, я відмовлялася. Казала, що, мабуть, не впораюся, бо ж після лікарні. А він запевнив: “У вас усе вийде”, — пригадує екскурсоводка. — Після тієї чотиригодинної екскурсії я зрозуміла, що повернулася до роботи недарма. Люди мене лікують. Саме спілкування з ними допомагає триматися. Я переконана: не можна відкладати життя. Треба робити те, що любиш, доки маєш сили й можливість”.
До речі, усіх гостей Любов Дяченко зустрічає з хлібом, сіллю та вишитим рушником. “Колись давно побачила по телевізору, як приймають поважних гостей, і вирішила запровадити таку традицію в себе. Вже 35 років її дотримуюся, — ділиться Любов Олександрівна. — Усі одразу куштують хліб, бо він дуже смачний. А наприкінці завжди зичу п’ять болячок: щоб голова боліла від радості, ноги — від танців, руки — від подарунків, губи — від поцілунків, а серце — від кохання”.
Пані Любов проводить безплатні екскурсії для бійців та дітей загиблих захисників. “Якось один молодий військовий подарував мені свій шеврон. Для мене це дуже цінне. Я молюся за всіх воїнів, — зауважує вона. — У нашій родині 11 чоловіків були на фронті. На жаль, двоє племінників загинули, а ще один родич зник безвісти. Мій онук, нині вже підполковник, з перших днів повномасштабного вторгнення на передовій. 23 лютого 2022 року йому виповнилося 28 років. Ми зібралися на день народження, а вже наступного дня він пішов до військкомату. Сказав: “Як не я, то хто вас захистить?” Син теж був у теробороні. На початку війни потрапив у ДТП, коли віз речі для війська. Дістав важкі травми і був комісований. Багато горя довелося пережити нашій родині. Та робота й спілкування з людьми дають мені сили”.
Наостанок питаю співрозмовницю, доки вона планує працювати. Любов Дяченко лише усміхається: “Доки ноги носять і доки люди просять”.
