Кожні півтора місяця разом із однодумцями він їздить на Донецький напрямок.
“Наша сім’я раніше жила на хуторі, землі було багато, тримали худобу та пасіку. Та рідних у період радянської влади, як “бандерівців”, вислали з Волині на Сибір. Коли вони повернулись додому, то знову зайнялись бджільництвом, згодом свій досвід передали мені. Я багато літератури прочитав про цю справу, навіть медогонку власноруч переобладнав зі старої пралки, — розповідає капелан та волонтер Петро Парфенюк. — У 80-х роках мене запросили працювати до національного парку на пасіку, бо знали, що я добре в цьому розуміюсь. На початку 2018-го вийшов на пенсію і продовжив займатись бджолярством. Після повномасштабного вторгнення як старший єгер нацпарку, де знаю кожну стежинку, допомагав нашим прикордонникам виконувати певні завдання”.
Невдовзі разом зі світязькими волонтерами та священниками Петро Парфенюк став їздити на передову як капелан однієї з церковних конфесій.
“Уже чотири роки кожні півтора місяця вирушаємо на Донецький напрямок, — каже співрозмовник. — Веземо бійцям маскувальні сітки, генератори, продукти, обов’язково домашній мед та інші смаколики. Переробили більш ніж три тонни парафіну для окопних свічок. Активно нас підтримують місцеві жителі, заклади освіти, культури. Під час поїздки намагаюсь вислухати кожного бійця, підтримати. Там, на передовій, молитва відчувається по-особливому. Під час таких поїздок всяке бувало. Одного разу їхали з Мирнограда до Покровська, а перед нами міни лягають і раптово вигулькнув ворожий дрон. Мабуть, була Божа рука над нами, бо всі залишились живі-здорові, трішки лише машину пошкодило”.
