Понад десять років тому кілька мешканок села Масевичі на Рівненщині прийшли до місцевої фольклористки й хормейстерки зі словами: “Ми хочемо співати українських пісень”. Так і з’явився колектив “Посиденьки”.
“Спочатку нас було троє, потім — четверо, п’ятеро.... Згодом жінки запрошували до нас своїх знайомих, — ділиться керівниця фольклорно-етнографічного колективу Леся Дичок. — Довго думали над назвою. І тоді згадалося слово з дитинства — посиденьки. Учасницям ця назва теж припала до душі”.
Репертуар колективу формувався поступово. “Жінки приносили пісні, які пам’ятали ще від своїх матерів і бабусь. Ми також ходили до старших жительок села, що через вік чи стан здоров’я вже не могли долучитися до колективу, але знали багато давніх пісень. Збирали цей фольклор по крихтах, — розповідає Леся Володимирівна. — Дехто дивується: мовляв, війна, а ви співаєте. Але ж як без цього?! Народна пісня нагадує, хто ми є”.
Крім співу, “Посиденьки” відтворюють давні обряди, фрагменти традиційного весілля. “Також виконуємо колядки, щедрівки, — зауважує Леся Дичок. — Найдавнішим пісням щонайменше сто років. А деякі обрядові пісні походять ще з дохристиянських часів. У них збереглися слова, яких сьогодні майже ніхто не вживає. Я навіть почала записувати їх у власний словничок. А загалом у нашому репертуарі понад сотня пісень”.
Нині учасницями “Посиденьок” є сім жінок віком від 67 до 75 років. Щонеділі після служби Божої вони збираються у сільському будинку культури на двогодинні репетиції. “Виступаємо на концертах і фестивалях, зокрема благодійних, де збираємо кошти для військових, — мовить керівниця колективу. — Майже в кожній родині хтось воює:
син, племінник, брат чи онук. Коли жінки разом, вони підтримують одна одну. Це допомагає не втрачати сили. Війна особливо боляче торкнулася однієї з наших співачок — Марії. Вона багато років жила на Донеччині, але повернулася на Рівненщину, звідки родом. Її донька загинула. Матір навіть на похорон не пустили. Ми порадили: “Маріє, рятуйся співом”.
Ще одна учасниця колективу, 72-річна Марія Кирильчук каже, що завжди любила співати. Раніше ходила до іншого місцевого хору, а кілька років тому долучилася до “Посиденьок”.
“І жодного разу про це не пошкодувала. Живу сама. Син із 2014 року на фронті. Часто і до плачу доходить, і до туги. А в колективі легше. Поспіваємо різних пісень — і про війну, сумних, і веселих, поговоримо, — усміхається пані Марія. — У такий важкий час спів рятує. Син, коли телефонує чи приїжджає, завжди каже: “Мамо, не кидайте співати, йдіть до людей”. Бо всі переживання тримати в собі важко. Та й мусимо берегти традиції й культуру, щоб їх знали наші діти й онуки”.
