Володимир Муляр запевняє, що велоподорожі — це його життя. А почалося все у 20 років, коли друг власноруч змайстрував для нього ровера. Відтоді він і двоколісник — нерозлийвода.
“Для мандрівок це ідеальний транспорт. Він допомагає підтримувати хорошу форму й здоров’я. Вдома я ніколи не почуваюся так добре фізично, як у подорожі, — каже 48-річний Володимир Муляр, мандрівник і музикант. — А ще це шалені емоції, яких не відчуваєш в автомобілі. І до того ж велосипед — безплатний транспорт. Тож самі плюси”.
До навколосвітньої мандрівки він багато років подорожував разом із колишньою дружиною. Вони започаткували культурно-мандрівницький проєкт “Двоколісні хроніки”, у межах якого збирали фольклор в Україні та за кордоном. Частину записаних пісень обробили у власному стилі й ввели до репертуару свого гурту “Фолькнери”. Згодом у подружжя народився син, і вони мандрували на велосипедах уже втрьох. Та з часом шляхи пари розійшлися.
Давню мрію про навколосвітню подорож музикант вирішив здійснити самотужки. Стартував в останній день весни 2024 року з англійського містечка Гексем, де мешкав певний час. У середньому за день веломандрівник долає 80 — 100 кілометрів. Утім, все залежить від маршруту й погоди.
“Бували дні, коли через сильний вітер я проїжджав лише 30 кілометрів — швидкість була майже як у пішохода. А одного разу за день подолав 220 кілометрів. Це було в Перу: рівна дорога, вітер у спину — так я поставив особистий рекорд”, — ділиться співрозмовник.
Усе потрібне для подорожі хмельничанин везе на ровері. Разом із багажем двоколісник важить близько 50 кілограмів. “Мій велосипед обвішаний сумками. Там намет, спальник, каремат, одяг на випадок дощу чи холоду, запасне взуття. Тому можу заночувати будь-де, — зауважує Володимир. — Їжу рідко готую сам — зазвичай харчуюся в місцевих кафе або стритфудом. Утім, завжди везу із собою компактну туристичну пічку, запас батарей і сонячну панель, яка не раз ставала у пригоді, зокрема в пустелі”.
Одним із найважчих етапів маршруту стали південноамериканські Анди — дорога від прибережної частини пустелі Атакама в Чилі до високогірного озера Тітікака в Перу. “Я перетинав головний хребет Анд на висоті 4680 метрів, — згадує мандрівник. — Через різкий набір висоти почалася гірська хвороба: запаморочення, боліла голова, було небезпечно їхати велосипедом. Відчув, що сам не доїду, тож попросив допомоги у водія автівки, яка проїжджала повз”.
Не менш виснажливою виявилася тропічна спека. “У джунглях Панами й Мексики було близько 30 градусів, але через дуже високу вологість (70 — 95%. — Авт.) здавалося, ніби сидиш у сауні, — згадує Володимир. — Натомість у Сахарі припікало до 42 градусів, але таку спеку переносив значно легше. В Австралії теж не минулося без пригод. Бувало, проїжджав шалені відстані — по 150 — 200 кілометрів — без жодних ознак цивілізації. Але найбільше дошкуляли тисячі мух. Не міг навіть рота відкрити, тож рятувався спеціальною сіткою”.
У січні минулого року під час подорожі Південною Патагонією поблизу аргентинського міста Ушуая мандрівник захворів на пневмонію. “Там були найсильніші холодні вітри, які будь-коли бачив. Я спітнів, потім змерз. Встиг доїхати до міста, де мав знайому. Було так зле, що довелося викликати “швидку”, — признається співрозмовник. — Мені зробили уколи й призначили десятиденне лікування. Уперше в житті я дістав запалення легень”.
За час подорожі велосипед не раз доводилося ремонтувати. Ламалися шпиці, багажник, а нещодавно вийшло з ладу колесо. Та, за словами мандрівника, усі ці випробування — дрібниці, бо емоції, які він відчуває, словами передати не можна. “Просто зачарувала Африка. Я проїхав Марокко, Мавританію й Сенегал уздовж Атлантичного океану. Це зовсім різні країни, — наголошує Володимир. — Мавританія здалася дуже консервативною: релігія там визначає все життя людей. У Сенегалі бачив, що місцеві живуть у неймовірних злиднях, але завжди привітні й усміхнені. Мрію колись проїхати велосипедом усю Африку”.
Нині хмельничанин перебуває в Індії — це вже 22 країна за час його навколосвітньої подорожі. Там він оформлює новий закордонний паспорт, адже не думав, що сторінок для штампів і віз може не вистачити. “Після Індії не можу їхати суходолом до Пакистану, бо кордон закритий через загострення відносин між цими країнами, — пояснює веломандрівник. — Тож перелечу до Оману, а звідти продовжу маршрут арабськими країнами. До весни 2027 року планую завершити мандрівку у Великій Британії, звідки й стартував”.
Володимир Муляр каже, що від самого початку задумував свою подорож як спосіб нагадувати світові про війну в Україні та водночас допомагати ЗСУ. “Завжди розповідаю людям, хто я, звідки і чому важливо підтримувати нашу країну. Український прапорець на моєму велосипеді привертає увагу. Люди розпитують про війну, вболівають за нас”, — зауважує співрозмовник.
Він регулярно публікує відео про свою навколосвітню подорож. В описі до роликів закликає підтримати українське військо. Зокрема, нині поширює збір на роботів для медичної евакуації, який організували його австралійські друзі.
