Дедалі більше жінок сідають за кермо великогабаритного транспорту. А для хмельничанки це вже давно звична справа. З 19 років жінка керує тролейбусом.
“Тато працював трактористом і часто брав мене із собою у поле. Мабуть, тоді й захопилася великою технікою, — ділиться Інна Власівна. — Після школи вступила до училища на водійку тролейбуса, а вже через рік, у 19, самостійно виїхала на перший маршрут”.
У Хмельницькому КП “Електротранс” водійка кермувала різними моделями тролейбусів. Нині ж їздить на сучасному “Барвінку”, який виготовляють у Чернігові.
“Працюємо позмінно: чотири дні — перша зміна, потім — вихідний, тоді чотири дні — друга зміна, — каже співрозмовниця. — От сьогодні я виїхала на маршрут о 5.27, а завершу роботу приблизно о 14.20. Майже щодня графік і маршрут інший. За зміну проїжджаю понад сто кілометрів. Тепер дуже багато транспорту на вулицях міста. Треба пильно стежити за дорогою. Бо інакше може статися аварія, доведеться різко загальмувати, люди в салоні падатимуть. І хто тоді відповідатиме? Я. От часто чую від пасажирів чи перехожих: “Жінка за кермом тролейбуса — це так гарно”. Але за цією красивою картинкою стоїть велика відповідальність. Це тяжка робота. Найважче працювати взимку, коли дороги не посипані”.
Щомісяця водії тролейбусів проходять інструктажі, під час яких розбирають дорожньо-транспортні пригоди, зміни в правилах дорожнього руху та інші нововведення. Раз на рік складають іспити з ПДР, електробезпеки та домедичної допомоги.
Серйозних конфліктів із пасажирами за роки роботи пані Інна не пригадує. “Щоправда, колись в’їхала в калюжу й оббризкала людей на зупинці. Тож вибігла з тролейбуса, допомагала їм рушником витиратися, навіть пропонувала гроші на пральний порошок, — усміхається водійка. — Впевнена: якщо ти до людини по-доброму, то й вона відповість взаємністю. Я вже вивчила місто до найменших дрібниць. Часом думаю: звідки знаю цю жінку? А потім згадую — та це ж моя пасажирка”.
До речі, саме на роботі Інна Власівна знайшла своє кохання. “Він уже працював водієм тролейбуса, коли я прийшла. Спочатку дружили, потім почав проводжати мене додому, — пригадує. — У 1996 році ми одружились, а через рік народилася наша донька. Тепер обоє працюємо в депо і їздимо на одному тролейбусі: наприклад, я — у першу зміну, чоловік — у другу”.
Попри велику відповідальність, зарплата водія тролейбуса не надто висока — близько 20 тисяч гривень на місяць. Але пані Інна запевняє, що вже не уявляє себе в іншій професії, бо дуже любить свою роботу. “Працюватиму, поки дозволятиме здоров’я. А тим жінкам, які лише замислюються над цією професією, раджу не боятися. Очам страшно, а руки роблять, — каже водійка. — Після рейсу найголовніше — виспатися. Якщо маю ранкову зміну, то лягаю спати о восьмій вечора. Треба берегти себе, бо від цього залежить безпека людей”.
