За ними колись визначали достаток родини, а після весілля тримали в оселі як захист, сімейну реліквію. Сьогодні майже забуту традицію відроджує вчителька з Канева Неля Прошак. Уже п’ять років у вільний час вона досліджує та виготовляє весільні воскові віночки. У колекції майстрині приблизно сорок таких прикрас.
“Ця мода прийшла до нас із Європи. Одні джерела вказують на середину ХІХ століття, інші — на кінець ХІХ — початок ХХ століття, — розповідає 56-річна Неля Прошак. — Українські майстрині адаптували європейську ідею до місцевих традицій і створили власну техніку — вощення квітів. Паперові пелюстки та інші декоративні елементи вкривали тонким шаром воску, щоб надати їм міцності та блиску”.
За словами майстрині, у кожному регіоні композиції, матеріали та декор віночків відрізнялися. “Наприклад, колись до віночків додавали дерев’яну стружку, фольгу та інші декоративні елементи. За конструкцією вони бували дво-, три- й чотирирядними, — каже співрозмовниця. — На Дніпропетровщині, скажімо, були популярні багаторядні віночки. У Середній Наддніпрянщині їх прикрашали батіжками — звисаючими елементами. А на Вінниччині характерною ознакою були пучечки на ніжках. Цікаво, що навіть у межах однієї області віночки могли відрізнятися”.
Це була недешева прикраса. “Що більший і розкішніший вінок, то заможнішою вважалася його власниця, — веде далі Неля Прошак. — Є також згадки, що сироти виходили заміж у білих віночках лише із зеленими листочками, без вощених квітів. А ось “суботні” вінки, які одягали під час запрошення на весілля, могли бути кольоровими. Ще одна цікава деталь — довжина стрічок віночка часто відповідала довжині коси нареченої. Вони мали повністю закривати її волосся. Вважалося, що так косу захищають від лихого ока. З розпущеним волоссям восковий віночок не одягали”.
У кожній такій прикрасі був закладений особливий зміст. Наприклад, безкінечники — закручені пружинки — символізували безперервність життя. Після весілля віночки, за словами дослідниці, не викидали, а дбайливо зберігали, часто — всередині ікони або за нею. Або ж згодом клали в колиску немовляти, щоб він захищав дитину.
Раніше пані Неля захоплювалася інкрустацією соломкою, декупажем та оформленням інтер’єрів. А одного разу в музеї побачила весільні віночки. “Вони настільки мене вразили, що, повернувшись додому, спробувала зробити такий сама. Нічого не вдалося, але цікавість не зникла, — згадує. — Через два роки я знову побачила ці віночки в музеї й вирішила вивчити технологію їх виготовлення. Збирала інформацію буквально по крихтах”.
Спочатку майстриня створювала власні авторські віночки, саме з них складалася її перша виставка.
“Із часом я почала вивчати регіональні особливості цих весільних прикрас і створювати копії історичних зразків. У моїй колекції є відтворені віночки з різних областей України. Зокрема, репліка одного, з Уманщини, складається винятково з восковичок — маленьких елементів, які імітують перлини, — пояснює пані Неля. — Також маю відтворений автентичний трирядний віночок із Золотоніського району, якому приблизно 70 років. Він оздоблений вощеними квітами та зеленими листочками”.
На створення однієї весільної прикраси майстриня зазвичай витрачає близько тижня. “Складніші роботи можуть займати три-чотири тижні або навіть місяць. Адже кожну восковичку потрібно сформувати вручну. У деяких давніх весільних вінках їх налічували до двох-трьох тисяч. Це були дуже важкі, але розкішні прикраси. У моїх роботах найбільше було приблизно 600 восковичок, — зауважує співрозмовниця. — Основні матеріали, з якими працюю, — дріт, папір і парафін. У авторську роботу можу додати блискітки чи штучні перлинки. Якщо ж відтворюю історичний зразок, намагаюся максимально копіювати оригінал. Штампування не використовую — усі елементи вирізаю вручну”.
Неля Прошак має звання народної майстрині. Її роботи можна побачити на виставках, зокрема в Черкаському обласному осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Один із її авторських воскових віночків кілька років тому навіть представляли у Франції, в Раді Європи.
