“Світлиці” вже понад чверть століття. Дехто зі старожилів цього клубу не пропускає танців 10 — 20 років. Нещодавно він відкрив новий сезон.
Голова “Світлиці”, 66-літня Зоя Трачук, приєдналася до танцівників одинадцять років тому. “Ми гуляли з чоловіком у парку і почули музику. Пішли на звуки, зацікавилися, але підійти соромилися. Десь два місяці лише спостерігали, доки наважилися танцювати разом з усіма, — згадує Зоя Трачук. — Тоді танці ще проводили у так званій клітці. Це огороджений майданчик у парку зі сценою, де колись грала жива музика. Щоправда, тепер там облаштували майданчик для скейтів і велосипедів. Ми ж обрали місце в центрі парку і збираємося там щонеділі”.
Нині “Світлиця” налічує близько 30 учасників. “Найстаршому — 90. Минулого року він ще танцював, а цього разу лише прийшов, посидів на лавці та поспостерігав за іншими. Його дружині 86 років, і вона досі танцює”, — каже співрозмовниця.
Танці тривають дві години — від третьої до п’ятої пополудні. “У нас є Галя, яка відповідає за музику. Вона приносить колонку з дому, а якщо її немає — виручаю я. На початку ставимо переважно українські жваві пісні. Вмикаємо польки, а вже потім — вальси, — пояснює пані Зоя. — Часом — щось сучасне. Невістка якось дала мені флешку з новими піснями, тож тепер у нас звучить і те, що слухає молодь. Радянських пісень уже не ставимо”.
Жінок тут значно більше, ніж чоловіків. “Якось кілька чоловіків приходили, походили колами, подивилися і пішли. Нерішучі дуже, — вважає співрозмовниця. — Але, може, ще наважаться. Буває, нові жінки підходять. Я їм кажу: “Не соромтеся, вхід вільний”. А вони відповідають, що їм незручно і що наразі просто подивляться. Зате підлітки долучаються охоче. По 12 — 13 років. Як тільки чують музику, яка їм подобається, танцюють разом із нами”.
Багато хто каже, що тут почувається краще. “У нас була така Валя, царство їй небесне. Вона померла від інсульту. Часто казала, що в неї болять ноги. Але як тільки приходила на танці — біль минав, — розповідає Зоя Трачук. — Часом і в мене зранку голова болить, тиск підвищився. Але живу біля парку, дивлюся у вікно і кажу собі: як же не піти? Приходжу сюди — і забуваю про тиск”.
89-річна Ліда Безугла відвідує “Світлицю” уже два десятиліття. “Бували роки, коли до клубу приходило 80, а то й 100 осіб. Багато було чоловіків, військових пенсіонерів, — згадує Ліда Михайлівна. — Ми не лише танцювали — читали вірші, співали. Узимку Будинок культури дозволяв нам збиратися в приміщенні. На чийсь день народження сходилися разом, вітали одне одного. Ніколи не було сварок чи конфліктів. Було дуже весело. Під час війни хтось перестав ходити, бо загинув брат. Хтось — бо син зник безвісти. У кожного своя доля і свій біль”.
Танці дарують людям не лише гарний настрій. Для декого участь у клубі стала початком нових стосунків. “Тут народилася не одна історія кохання, — мовить жінка. — Наприклад, Володимир і Галина вже п’ятнадцять років разом. А познайомилися після того, як овдовіли”.
Пані Ліда признається: важко уявити своє життя без цих недільних зустрічей. “Ми всі дуже здружилися. Вітаємося, обіймаємося, проводжаємо одне одного. Майже як рідні, — каже співрозмовниця. — Для нас цей клуб став ліками. Торік я ще трохи танцювала, а тепер уже більше слухаю музику і спостерігаю. Обов’язково йду туди ошатно вдягнена. Якщо вже не можу взути високі підбори, то обираю щось на низькому ходу. Хочеться мати гарний вигляд, зачіску зробити. Бо це і є життя”.
