У 100 років вона ще сама місила тісто й пекла хліб. Тепер хоч і ходить із паличкою, але й досі не звикла сидіти без діла: то щось підшиє, то наведе лад у шафі, то піде погодувати курей, качок і свиней. А ще — залюбки розповідає рідним історії з дитинства.
Надія Гордіївна народилася і все життя мешкає у селі Кухарі. У родині було троє дівчат і брат. Наймолодша сестра померла ще маленькою.
“Бабуся закінчила декілька класів ще за польських часів. Змалку допомагала батькам по господарству, бо роботи вистачало для усіх. У них були корови, коні, земля, — розповідає 48-річна Ольга Польчук, онука довгожительки. — З дитинства вона працювала в полі: полола буряки, збирала врожай, клала зерно в снопи, а потім молотила його ціпами. Молодшу сестру бабці під час війни вивезли на примусові роботи до Німеччини. Її ця доля оминула”.
У 17 літ юнка вийшла заміж за місцевого хлопця, який був на сім років старший. “Він працював конюхом на фермі. Бабуся казала, що був дуже добрий до неї, гарно ставився, приділяв увагу. Напевно, саме це підкорило її серце”, — каже внучка.
Згодом у подружжя народився первісток. Та спокійне сімейне життя перервала Друга світова війна. Чоловік Надії пішов на фронт і повернувся пораненим. “Потім з’явився на світ мій тато, а через декілька років — двоє близнюків, — веде далі пані Оля. — Після останніх пологів у неї погіршився зір: удень бачила, а ввечері — майже нічого, ніби очі пеленою накривало. Схилялася над малюками й плакала: “Діти, як же я вас вигодую?” Їй було дуже страшно, бо не розуміла, що з нею відбувається. Але згодом, слава Богу, зір відновився”.
Спочатку молода сім’я жила разом із батьками Надії, а згодом перебралася в окрему хатину. Коли сини підросли, вона почала ходити на польові роботи.
“Бабуся все життя багато працювала. Після війни дід часто хворів — то одне запалення легень, то інше. Вона ж доглядала його, лікувала й завжди була поруч. Помер дідусь рано — у 52 роки. А потім бабуся пережила ще дві великі втрати, — зітхає співрозмовниця. — Коли їй було 49 років, трагічно загинув старший син. А близько 20 літ тому бабця поховала одного з близнюків. Із чотирьох синів залишилися двоє”.
Та навіть після важких втрат Надії Гордіївні не було коли сумувати. “Невістки пообкладали бабусю дітьми. Спершу допомагала глядіти онуків, а відтак — і правнуків, — усміхається пані Ольга. — Тепер у неї восьмеро онуків, 15 правнуків і восьмеро праправнуків. Наймолодшому Андрійку — два роки. Рідні стараються приїжджати частіше, але не завжди вдається. Бо хтось навчається, хтось — працює. Але на день народження бабці намагаємося зібратись усі разом. Дуже її любимо”.
Мешкає довгожителька разом з іншою онучкою — теж Олею, її чоловіком і трьома правнуками. “Тільки сонце встане, бабуся вже будить сестру: “Олю, вставай, час поратися”. Мусить побачити, що та вже вийшла надвір, тоді й заспокоюється, — каже співрозмовниця. — А сама вмивається, молиться, снідає, а потім береться до роботи. Буває, кричить: “Олю, дай голку, буду щось зашивати”. Словом, без роботи вона ще ні дня не сиділа. Ще донедавна сама готувала корм і носила його птиці. Тепер ставимо зерно у відро, бабуся бере його та іде годувати курей і качок. А їх чимало — близько 30 качок. Є ще й свині та кінь”.
Щодо їжі бабуся Надія не дуже вибаглива. Але борщ чи суп мусять бути з м’ясом. “Коли в супі м’яса немає, то одразу питає: “А чого не поклали? Шкодуєте мені?” — сміється онучка. — Якщо я принесу квасу, води чи чогось солоденького, то каже: “Олю, щось таке добре принесла”. Дуже тішиться. А на свій день народження бабця навіть трішки домашнього виноградного вина випила. Вона досі має добру пам’ять. Час до часу влаштовую їй такі перевірки. Якось питаю: “Бабо, а як вас звати, яке ваше прізвище?” А вона мені: “Ти мене за дурну маєш? Я все пам’ятаю”.
“Мама завжди була віруючою. Як зранку встає чи ввечері лягає спати, то обов’язково молиться. І нас так навчила, — додає Олексій Ярмолюк, син довгожительки. — Раніше щонеділі чи на свята ходила до церкви, а тепер вже важко службу Божу вистояти. Та священник приходить додому посповідати її й причастити. Думаю, за щиру віру Бог і наділив її таким довгим життям. Хоч може свою роль відіграли й гени. Адже материн батько — мій дід — прожив 96 років, а його рідна сестра — 102. І ще одне. Знаєте, за 104 роки мати не нажила собі ворогів і ніколи не любила сварок чи пліток. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь на нас кричала, сварила чи тим більше била. Завжди все спокійно пояснювала. Вчила поважати старших, бути добрими до людей і шанувати родину”.
А от на запитання, скільки ще років хотіла б прожити, сама Надія Гордіївна відповідає з гумором: “Це, мабуть, про мене Бог забув, не згадує, тому й не забирає до себе”.
За словами Віктора Ковальчука, Велицького сільського голови, бабуся Надія — найстарша жителька громади.
“Уперше прийшов привітати її з 95-річчям. Тоді від щирого серця побажав дожити до ста років, а якщо проживе ще довше — обіцяв приїжджати до неї щороку. Пані Надія послухала мене й тепер щоразу чекає, — усміхається Віктор Васильович. — Її життєва енергія — приклад для всіх. Тішимося, що маємо таку довгожительку в громаді”.
За понад сто років Надія Ярмолюк пережила чимало — важку працю, втрати, війну. Та сьогодні найбільше тривожиться не за себе, а за найрідніших. Війна вже торкнулася її родини: один із правнуків повернувся з фронту пораненим і довго проходив реабілітацію, а онук отримав контузію та місяць провів у лікарні. “Їй дуже боляче, що діти гинуть. Серце болить за них. Тому молиться і просить Господа, щоб ця війна скоріше закінчилася”, — каже наостанок син довгожительки.
