В Україні досі поширена практика, коли лікарі повідомляють інформацію про важковиліковне чи смертельне захворювання не пацієнтові, а його родичам. Вони ж, жаліючи хворого, приховують від нього правду.
Та чи лікар, який старається вберегти хворого від негативної інформації, родич, який не хоче відбирати у близької людини надію на одужання, чинять правильно?
— По-перше, розберімось, що каже про це Закон. Згідно з “Основами законодавства України про охорону здоров’я” (розділ II, стаття 6), кожен з нас має право знати все про свій діагноз, хворобу, наслідки, способи лікування і прогноз, — каже "Експресу" Валентина Очеретенко, голова правління Спілки захисту прав пацієнтів “Здоров’я нації”. — І головне в таких ситуаціях — як саме сказати правду хворому.
Наприклад, у багатьох країнах лікарі проходять курси, де вчаться спілкуватись з пацієнтами, зокрема невиліковно хворими. Лікар, повідомляючи людині діагноз, повинен нести відповідальність за кожне слово.
— Так, дуже важливо, коли і як сказано цю правду. Річ не в тому, щоб просто її повідомити, — вважає протоієрей УГКЦ Ігор Яців. — Тобто не можна сказати: “Ти скоро помреш”, — це справді вбиває. Треба дібрати слова, щоб людина усвідомила важкість свого стану і була готова до того, що її чекає.
— Втім є думка, що саме позитивний настрій дуже важливий для подолання навіть дуже важкої недуги. А тут — така гірка правда. Як бути?
— Неможливо передбачити, що буде з людиною після того, як вона почує, наприклад, про свій смертельний діагноз. Проте ми не маємо права вирішувати за неї, чи потрібна їй правда, — вважає Олена Головіна, гештальт-терапевтка. — Людина має право знати, скільки часу їй залишилося. Бо може не встигнути залагодити всі справи, попрощатися з рідними, пожити трохи тим життям, про яке, можливо, мріяла.
— А якщо ця звістка не мобілізує людину, а, навпаки, вганяє у депресію?
— Американська психологиня Елізабет Кюблер-Росс, авторка концепції психологічної допомоги смертельно хворим людям, виділила п’ять стадій прийняття власної смерті.
Спочатку виникає заперечення — це абсолютно природно для людини, яка почула звістку про невиліковну хворобу. Далі настає стадія гніву — людина може обурюватися на родичів, лікарів. Потім настає час компромісу — сподіваючись на краще, вона прагне щось змінити. Часто люди в цій стадії позбавляються шкідливих звичок, починають молитися, спокутувати провину, а також шукати способи розв’язання проблеми.
Неминучою стадією прийняття є депресія. Людина може переживати відчай, жах, втрачати інтерес до життя. Але врешті приходить прийняття — вона змиряється з діагнозом та, можливо, близькою смертю, усвідомлюючи, що життя обмежене часовими рамками й уникнути смерті нікому не вдасться.
Звістка про невтішний діагноз може стати сигналом, що прийшов час зупинитися і почати жити по-іншому. Тобто в цьому випадку стрес від почутого може бути поштовхом до змін на краще.
— А якої думки Церква? Казати правду чи приховати задля благої мети?
І. Яців:
— Правда — християнська чеснота, а брехня — зброя диявола. Часто саме гірка правда може допомогти прийти до осмислення, розуміння своїх помилок, покаяння. Правда нас визволяє.
Читайте також про жінку, якій видалили пухлину вагою 15 кг. Три роки вона страждала через неї, але боялася операції.
