"Вони, наче діти — не люблять бути самі й постійно хочуть солодкого", — так кажуть про своїх підопічних санітарки хоспісу в Угневі — містечку, яке, до слова, вважають найменшим в Україні, пише газета Експрес.
ІСТОРІЇ СТАРЕНЬКИХ
Двоповерхова будівля цього закладу — зовні пошарпана. Усередині ж відремонтована й затишна. У коридорі на дивані сидить бабуся, поруч — ходунки. "Це Марія Сай, їй 84 роки, — знайомить мене з підопічною старша медсестра відділення Марія Крамар. — Два роки тому привезли сюди після інсульту в тяжкому стані, не підіймалася. А тепер, хоча постійно в памперсі, але сама, за допомогою ходунків, пересувається коридором. Часом буває агресивна — наслідки крововиливу в ліву півкулю головного мозку".
"Мені додому треба!" — раптом скрикує Марія Сай. Її хата в селі стоїть пусткою. У жінки — ні сім'ї, ні дітей. Все життя вона важко працювала на фермі, допомагала грошима племінницям, втім провідати стареньку вони приїжджають дуже рідко.
Заходжу в чоловічу палату. Чотири ліжка, телевізор. Один із пацієнтів — чоловік без ніг, поруч з ним — гітара й візочок. "У хоспісі я вже сім місяців, — розповідає 58 річний Павло. — У мене рак крові. Жінка в Італії, дочка в Кракові, син працює у шахті. І я там трудився 13 років.
Рідні мене провідують. Але щоразу боюся їх не дочекатися. Боюся смерті. Найбільше хотів би одужати. Але цього не буде. Треба було раніше думати. Жив я погано... Тепер дуже шкодую про це".
На моє прохання чоловік бере гітару, співає "Моя Галюся" — пісню, яку написав дружині.
На сусідньому ліжку — 62-річний Василь. Колись він був бляхарем, мав сім’ю, чотирьох дітей. Згодом жінка поїхала на заробітки в Польщу. Розлучилися. У чоловіка стався інсульт, його паралізувало. Доглядати батька взалася 28-річна донька.
"Жив у неї три місяці, але донька занедбала мене, — каже Василь. — Я просто гнив. Весь був у пролежнях. Як сестра це побачила, то привезла мене в хоспіс. Це було вісім місяців тому. Вона та брат провідують мене, а от діти не приїжджають...
Читайте також: Як воно, жити в Антарктиді?
Знаєте, тепер маю час на роздуми. Якби повернутися назад, я б інакше жив зі своєю дружиною. Був би добрішим до неї".
Ще один пацієнт — Петро — гасив пожежу на Чорнобильській АЕС у перші дні після аварії. Тепер у нього відмовляють легені й серце.
Цей будинок став новим домом для 22 хворих.
"Моя дружина також поїхала за кордон, — зітхає він. — Я тут уже сім років. Раніше звинувачував у всьому її. Та потім переосмислив. Винен сам..."
А далі були інші історії. Бабусі Ірини Бородіної, якій вже 87 років, вісім з яких вона живе тут, із сім’єю в неї не склалося — дітей не було, чоловік покинув. Або ж історія старенької з хворобою Альцгеймера: її єдина рідня — онучка — живе в обласному центрі, залишати бабусю вдома саму не може, от і привезла в Угнів. А 81-річний Йосип Михайлович, який має трьох синів, каже, що діти не знаходять часу на батька, і через це він впевнений, що йому в хоспісі — краще...
ПРО УМОВИ У ХОСПІСІ
Тим часом санітарка кличе пацієнтів на обід. Сьогодні у меню — суп з макаронами, плов, салат із буряка, чай, хліб. А між сніданком, обідом і вечерею пацієнтам роздають солодощі.
Заходжу на кухню: ремонт, нове обладнання. Це благодійники з Англії торік постаралися. Читаю меню на вечір: каша ячмінна з підливою, салат із капусти, чай. На сніданок — манна каша, чай і хліб з маслом, а на обід — вареники.
Загалом на кухні працюють три кухарі на півтори ставки, кожен отримує по 1600 гривень на місяць.
Цікавлюся, скільки грошей виділяє держава на харчування одного хворого.
"Вісім гривень на їжу, шість — на медикаменти, — каже Неля Мазур, завідувачка хоспісного відділення. — Така норма на добу".
Невже за ці кошти реально лікувати й годувати пацієнтів?
"Медикаменти нам видають один-два рази на місяць у районі, — каже старша медсестра Марія Крамар. — В основному це спазмолітики, анальгетики, антибіотики, перев'язувальний матеріал. Часом цього достатньо, а часом — ні. Для онкохворих держава виділяє спеціальні психотропні та наркотичні засоби. Решту доводиться докуповувати за кошти з пенсій пацієнтів".
Читайте також: Суд окупантів взяв під арешт ще 2 українських моряків
"Щодо харчування, то завдяки волонтерам тричі на тиждень хворі отримують трохи м’яса, раз на тиждень — шматочок рибки, — каже Неля Мазур. — Маємо свій город — 30 арів, самі вирощуємо овочі, зеленину. Також із картоплею, буряком, морквою допомагають жителі сусідніх сіл".
За волонтерські гроші зробили ремонт першого й майже другого поверхів, душових, туалетів. Районна лікарня виділила фінанси, щоби переробити стару кімнату для фізпроцедур. У результаті її розділили на дві й зробили буфет для роздачі їжі та "Світлицю", де старенькі можуть дивитися телевізор, читати газети, розмовляти.
Кухня хоспісу, яку вдалося оновити завдяки допомозі волонтерів.
БУДНІ ТИХ, ХТО ПІКЛУЄТЬСЯ ПРО ПАЦІЄНТІВ
Нині у хоспісі вісім палат, у яких — 22 особи. За хворими доглядають 5 медсестер (їхня зарплата — приблизно 3800 гривень на місяць) і 8 санітарок (на 6 ставок по 3400 гривень). Щоночі на всіх хворих одна медсестра та одна санітарка, а вдень — одна медсестра та 1 — 2 санітарки.
"Працюємо по змінах — день-ніч, з 9 до 9, після цього два дні вдома, — розповідає медсестра Людмила Судол, яка в хоспісі вже майже 10 років. — Всі ми важко добираємося на роботу. Влітку дівчата з ближніх сіл сідають на велосипеди. Взимку — гірше, бо дорога до Угнева — яма на ямі. Краще пішки йти. Я зі села, що за 30 кілометрів звідси. Зранку сідаю в автобус, а ввечері зі зміни вже не маю чим їхати, тому змушена ночувати тут, а додому повертаюсь вранці".
"У нас 11 хворих, що постійно в підгузках, — підраховує старша медсестра Марія Крамар. — Із них 6 — лежачих. Кожному потрібно поміняти підгузок 3 — 5 разів на день. Це — мінімум тисяча "памперсів" на місяць! Їх постійно бракує, хоча нерідко родичі пацієнтів привозять їх не лише своїм, а й ще для когось, хто потребує".
Санітарка Ганна Сауляк працює тут 32 роки. За день міняє до 40 підгузків хворим. "Важка робота, — зітхає вона. — Та іншої поблизу не знайти".
Медпрацівники кажуть, що у хоспісі бракує психолога. Він потрібний кожному хворому, але в штатному розкладі, на жаль, не передбачений.
Раз на місяць і на свята у хоспіс приходять священики, проводять службу божу, сповідають і причащають пацієнтів.
До слова, буває, що працівники хоспісу мусять організовувати й похорон стареньких. Наприклад, пацієнта з Белза родичі-пияки ховати відмовились. Довелося залучити священика та міського голову, аби допомогли з місцем на цвинтарі та з організацією. Добре, що гроші на поховання людина зібрала собі за життя, відкладаючи пенсію.
"Та нерідко працівникам хоспісу доводилось складатися, хто скільки може, аби поховати самотнього померлого", — каже завідувачка відділення Неля Мазур.
Запитую пані Нелю, якій 31 рік, як опинилася тут і чи не хотіла покинути цю доволі непросту працю?
"Сама собі ставлю таке запитання, чому я ще тут? Вже четвертий рік. Закінчила Полтавську медакадемію, знайшла місце дільничного терапевта у Раві-Руській, де вийшла заміж. Але коли вже мала нести документи у відділ кадрів, то сказали, що тут є місце. Приїхала подивитися і... залишилася, бо зрозуміла: якщо хоч щось тут не зроблю, то відділення просто закриється".
Тепер Неля Мазур із сім’єю живе в селі за 5 кілометрів від Угнева. Її зарплата 4 тисячі гривень після оподаткування — це оклад завідуючої відділенням і 0,25 ставки терапевта, оскільки вона також дільничний терапевт в Угневі й трьох селах, що поблизу. Неля каже, що, попри всі труднощі, вона любить свою роботу.
Читайте також: Газета Експрес розігрує 100 тисяч гривень та подорож Європою
