34-річний одесит Андрій Новічков мріяв про море з дитинства, адже його батько був моряком, пише газета Експрес. Хлопець зміг здійснити бажане і ходив на кораблі у відкрите море. Та під час останнього плавання з ним сталося лихо.
26 листопада 2016-го Новічков заступив на службу на корабель Arezoo під прапором Ірану. Був старшим помічником капітана. Судно перевозило контейнери з деталями для вагонів метро. На кораблі було 19 іранців, два індуси, з десяток жінок та дітей членів екіпажу. Андрій був єдиним християнином серед них. Це спричиняло конфлікти: за законами шаріату, мусульмани не можуть виконувати накази невірного, а за морським кодексом повинні підкорятися офіцерові...
17 січня 2017 року о 8.37 у Південнокитайському морі молодший рядовий матрос, іранець Мохамад, раптом вистрибнув за борт. Він загинув. І хоч це було самогубство, за місцевими законами, якщо загинув мусульманин, за його смерть має хтось відповісти. Андрія назвали вбивцею. Далі — СІЗО, в'язниця в Тегерані. Лише після кількох голодувань, через сім місяців, його випустили з-під арешту. Чоловік жив у покинутих приміщеннях, офісах. А в червні 2018-го його знову етапували у Тегеранське СІЗО.
"У камері було 24 в'язні, хоч вона розрахована на 15 — 20. На щастя, ніхто до мене не чіплявся, я не відчував тиску чи знущань. Однак справа стояла на місці. Наскільки мені відомо, ніхто не проводив жодних експертиз, слідство зупинилося, — розповідає Андрій Новічков. — Я знову оголосив голодування. Іранці не реагували, тож я зрозумів, що це безглуздо. Час минав дуже повільно. Та я не втрачав надії, вірив, що повернуся додому".
Андрій в Одесі вже тиждень. Нарешті став відчувати, що вдома.
"Коли прилетів в Україну, хотів якомога швидше поїхати до бабусі. Вона упродовж цих двох років постійно стукала в усі двері, аби мене врятувати", — каже Новічков.
Бабуся — єдина родичка моряка, адже батько помер давно, а мама пішла з життя тоді, коли Андрій влаштувався моряком на іранське судно. Вона хворіла, син хотів заробити гроші на лікування. Та не встиг...
Сьогодні бабуся пригадує ті дні, коли довідалась про полон онука, як страшний сон. Хвилювання, нерви. Але жінка таки збиралась із силами та боролась за Андрія.
"Куди я тільки не зверталась, — пригадує 82-річна Олена Вірановська. — В ООН, ОБСЄ, до Президента, міністрів, депутатів... Пригадую, як вперше поїхали на прийом до Президента. Прийняв його помічник. Сиділи в маленькій кімнатці, між нами — куленепробивне скло. Це було принизливо.
Поки Андрій був у полоні, його друзі організовували акції підтримки, писали петиції. Врешті справа зрушила з місця. Коли зустрілась з послом Ірану в Україні, стало зрозуміло, що Андрія хочуть обміняти на громадянина Ірану Алі Джедуея, якого засудили в Україні за шпигунство".
Наприкінці грудня Президент підписав указ про помилування іранського шпигуна. А 8 січня Андрія звільнили. До повернення додому він перебував на території посольства України в Ірані.
Сьогодні Новічков ходить у тренажерний зал, планує полазити по катакомбах, зустрітися з друзями. "Вражений, що стільки людей мені допомагали. Щойно я звільнився, до мене прийшов український моряк, який працював на ту ж компанію, що і я. Просто поклав гроші на стіл", — каже чоловік.
Андрій має намір повернутися в море. "Це основа його життя. Робота моряка дуже подобається. Тож не можу заборонити це онукові", — зітхає бабуся.
