Реаліїї призову в Україні. На що готові родичі хлопців, аби не відпустити їх до армії

Журналістка Експресу вирушила разом з військовим комісаром вручати повістки до армії

Реаліїї призову в Україні. На що готові родичі хлопців, аби не відпустити їх до армії

...Сьогодні наше завдання — вручення повісток у прикордонних селах, пише газета Експрес. Військкоми кажуть, що часто це — надскладне завдання: 20 — 27-річні призовники всіляко намагаються уникнути служби в армії. “Його нема вдома”, — таку фразу ми почуємо від родичів призовників десятки разів. І ще багато ціка- вого. Що ж вигадують люди, аби їхніх рідних та знайомих не забрали до війська, та на яку небезпеку наражаються службовці, які розносять повістки?

Вирушаємо у Старосамбірський район, що на Львівщині. Тут щороку не можуть виконати план з набору призовників. Цьогорічний, до слова, — 42 особи.

Зі мною — представник обласного військового комісаріату Роман Поронюк і від Старосамбірського райвійськкомату Володимир Гец.

Уже в райцентрі спостерігаю, як юнак втікає від комісарів. Військкомат розшукував його давно: працівники декілька разів навідувалися до хлопця додому, та ніяк не могли застати. Тепер же призовник прийшов у міграційну службу, яка поряд з військкоматом, — забрати паспорт. Комісари вирішили вручити йому повістку тут. Та як тільки парубок побачив людей у формі, чкурнув так, що й автівкою не наздоженеш. Погоня військовослужбовців за майбутнім призовником була марною. Ось так нині дають драла від армії!

...Село Стрільбичі. Тут зареєстровано 14 призовників. Їдемо у сільраду. Бо ж, відповідно до законодавства, функцію сповіщення населення покладено на органи місцевого самоврядування. У сільрадах ввели посаду — військовий обліковець. Може, там уже справилися з планом осіннього призову?

Та на місці нема ані голови, ані військового обліковця. Є землевпорядник. Ходити комісарові по селу самому — марна річ: у лице призовника не знаєш, а адресу на будинках не завжди знайдеш. Відрекомендовуємося і просимо показати, де живуть призовники. “Ой, а хто тоді в сільраді залишиться? І ключа в мене нема, щоби приміщення зачинити”, — бідкається Іван Янів, даючи зрозуміти, що місія сповіщення йому не дуже до душі. Врешті посадовець бере до рук список призовників. “Того нема, того нема, той за кордоном, той теж десь на роботі”, — коментує. Укотре просимо, аби показав, де живуть усі зі списку. Заодно перевіримо, чи й справді “нікого нема”.

...Йдемо до першої хати. На подвір’ї — порожньо. “Бачите, машини нема. Кажу ж вам, він у Польщі!” — запевняє посадовець. У сусідів на дверях висить величезний замок. На стукіт і дзвінок у двері ніхто не відчиняє. Хоч і чуємо у приміщенні шурхіт. Йдемо далі. “Андрію, тут з військкомату до тебе прийшли”, — гукає пан Іван односельчанина, якого ще здалеку побачив на подвір’ї. “Що, знову це починається?” — обурюється чоловік. “Де ваш Роман?” — питаємо. “У Польщі він!” — каже. “Візьміть повістку, передасте йому, коли приїде, і хай з’явиться у військкомат”, — наполягає юрист з районного військкомату Володимир Гец. “А я в армію не йду і брати її не буду. Та й знаєте, скільки в нас тих ваших повісток? Дрова можна ними розпалювати!” — газда розвертається і йде займатися своїми справами. У списку призовників — двоє синів сільського голови. “І їх нема. За кордоном”, — одразу уточнює землевпорядник. Що ж, вдома у голови ми теж нікого не застали...

Рушаємо далі. “Ростик вдома? Ми з військкомату”, — кажемо чоловікові, який несе повне відро води. “Нема його!” — сказав, як відрізав.

Читайте такожНАБУ склало антирейтинг кримінальних справ, які ігнорують суди

“Працює за кордоном, у Польщі. Забирайте повістку й самі забирайтеся звідси!” — кричить чоловік.  Якби ми не пішли, то хтозна, чи тим відром і по голові не дістали би. Комісари кажуть, що в цьому районі бувало всіляке. Якось батьки призовників з рушницями зустрічали працівників військкомату, а декілька років тому бабуся призовника, побачивши комісара на подвір’ї, схопила сокиру й кинулася на нього. На щастя, обійшлося...

Та все ж по одному працівники військкомату з повістками не ходять.

“ЩО, ВОЯКІВ БРАКНЕ?”

“Чи є Володимир?” — питаємо жінку, яка сперлася на паркан. Хитає головою, що нема. В очах — сльози. “То де Володя?” — допитуємося. “Нема, нема! — лементує жінка.

— Він нікуди не піде! Його тато — лежачий”. “Ноги поламані, не знати, чи ходити буде”, — у сльозах каже бабуся, яка теж підійшла до хвіртки... “То є Володя вдома?” —ще раз перепитуємо. Нарешті мама призовника зізнається, що син удома, пішла його кликати. На подвір’ї вже зібралась уся родина, семеро людей. Вийшов і Володя, 22 річний призовник — у спортивному костюмі, міцної статури. “Що, служити треба йти? — кепкуючи, питає. — Що, вояків бракне?” Взяв повістку, подивився на неї... “Не буду підписувати!” — каже. На жаль, у таких випадках військкоми безсилі. Вони не мають права змусити призовника підписати документ про отримання повістки. Тож лише обводять у списку його прізвище — згодом навідаються ще раз.

Зараз військові помітно дратуються.

...На зворотному шляху біля сільради зустрічаємо сільського голову. “Бачила обох ваших синів у списку призовників. Де ж вони?” — запитую.“Нема. Обоє “на чехах”. Працюють на фермі, — відповідає сільський голова Василь Янів. — Вже два роки там. А що тут робити? Мають освіту й що з того? Служити не хочуть. Передам, що ви приходили”.

“Знаєте, там, де діти працівників сільрад пішли служити, оповіщення здійснюється без проблем, ухилянтів нема. А там, де посадовець сам ховає своїх синів від призову, то й з усього села ніхто не хоче служити в армії. Та й такий сільський голова не буде вимагати в інших, щоб їхні діти йшли до війська”, — коментує ситуацію Роман Поронюк, офіцер прес-служби обласного військового комісаріату.

ПОСВАРИЛИСЬ, НЕ СПІЛКУЄМОСЯ, ВТІК З ДОМУ

...Їдемо у села Стара Сіль і Стара Ропа. Вони належать до однієї сільради. Загалом тут зареєстровано 19 призовників. Може, нарешті нам пощастить і ми вручимо повістки хлопцям. Сільський голова Олег Фолис — на місці, погоджується показати, де живуть призовники.

У першій же хаті нам одразу відчиняють двері. “А Олег вдома?” — запитуємо в його батька. “Нема. Просто нема!” — агресивно відповідає. Додає, що Олег — у Польщі. “І вас сюди ніхто не запрошував”, — кричить чоловік. У селян перепитуємо, чи справді Олег за кордоном. Кажуть, що у Львові, а про Польщу навіть не чули. На іншому подвір’ї — дві жінки, одна — з малою дитиною на руках. “А Василь є?” Знову — у Польщі. “А що, не знаєте, як тепер хлопці хочуть йти до військкомату? У нас така країна, що й заробити тут нема де і служити нема за кого, — каже мати призовника. — Мій хлопчик не піде до війська. Він дорого мені обійшовся, був тяжко хворий! Не хочу, щоб він воював.

Йдіть собі”, — махає рукою на нас. Сільськими вуличками йдемо до наступного зі списку. Собаки, почувши чужих, здіймають гвалт. “Мар’ян є? — питаємо жінку, яка порається на подвір’ї. “Нема. Він тепер у Польщі, а ще поїде в Чехію, два роки не бачила, — ледь не божиться жінка. — Працює на будові. А що там, повістка йому прийшла? Ой, я ж маю принести довідку, що в нього проблеми зі серцем. Була вада серця в дитинстві й тепер теж хворий”. “А що, з вадами серця йому на будові неважко працювати?” — запитую. “О, та він там дуже не перепрацьовує, бо хворий, ой, такий хворий... Мусить на лікування грошей трохи заробити”.

“А я поняття не маю, де зараз мій син. Не кривлю душею, — запевняє ще одна мама призовника, Галина. — Він собі якусь жінку знайшов, ми з батьком не схвалили вибір і посварилися з сином. Тепер не спілкуємося. Нема його, он сусідка підтвердить. Вже два роки не мали зв’язку”.

І такі історії, кажуть військові, вони вислуховують щопризову. “Посварились”, “не спілкуємося”, “втік з дому” тощо. У списку залишається ще декілька прізвищ. Не здаємось. Заходимо на подвір’я, син з батьком пораються біля стодоли. “Де Руслан?” — питаємо. Мовчать. Тим часом чую на горищі шум. “Де Руслан?” — питаємо ще раз. “Та... є...”, — відповідь батька перебиває гуркіт. Раптом з горища зістрибує хлопака, лише у штанях. “З військкомату? — питає. — Давайте повістку, підпишу!”

Тим часом батько заводить лемент: “Та як ви сюди зайшли? Та яке у вас право? Ви порушуєте закон!” “Тату!” — прикрикує син і береться підписувати повістку. “Не татай мені. Я вже 20 років тато!” — обурюється чоловік.

“Прийдеш, Руслане, у військкомат?” — питаємо. — “Прийду!” — обіцяє. “А це ще буде видно”, — кричить нам услід його батько.

Читайте такожУ Лондоні двоповерховий автобус врізався у зупинку з людьми (відео)

“Мого Юрія нема. У Москві, на роботі, — каже нам ще одна бабця призовника. — Служити не хоче. Ніхто не йде до війська і він не піде. Не пустимо. Он діти гинуть ні за що. Не хочемо, щоб і наш загинув”. І жодних пояснень, що строковиків ніхто не пожене на Схід воювати, старенька й слухати не хоче...

ПІДСУМКИ

“І що, як результат?” — розпитують нас у районному військкоматі після повернення. Доповідаємо — один є. “Нелегко, правда ж? Інколи, щоби здійснити оповіщення, доводиться і в 5-й ранку або опівночі виїжджати, щоби людей застати вдома”, — розповідає Володимир Петрівський, начальник відділу призову Старосамбірського районного військкомату. Військові розповідають, що часто їм навмисне кажуть неправильну адресу призовників, відсилаючи військовиків куди подалі, аби ті час згаяли.

“Якось під час призову снігу було по шию, мороз. Заходимо на подвір’я. Тільки хотіли сказати, що повістку принесли такому-то, як з іншого боку хати відчиняється вікно — “тіло” в трусах та майці вистрибує і навтьоки через поле!” — каже ще один військовослужбовець.

“Або приходимо з повістками, а призовник виявляється людиною з інвалідністю, доглядальником сім’ї чи священнослужителем. Однак жодних документів, які би давали їм законне право на звільнення від строкової служби, вони у військкомати не подали. Якщо людина знає, що в неї є підстави на звільнення, то мусить повідомити про це згідно зі законом. Та цього не роблять. А ми мусимо перевірити кожного”, — зазначає Роман Поронюк.

...Ось так за цілий день нам вдалося знайти лише єдиного призовника, який підписав повістку й пообіцяв з’явитися у військкомат. Нікого не лякає штраф за неявку до комісаріату — від 85 до 119 гривень, ні навіть обмеження волі до трьох років. Як і не манить служити Україні, навіть не задурно: адже за строковиком зберігається його робоче місце і зарплата, а у війську він отримує приблизно три тисячі гривень одноразової допомоги, при звільненні з армії — майже 5 тисяч гривень, і щомісяця впродовж півторарічної служби — приблизно 500 гривень.

Чому українці так бояться армії? Про це читайте у новому номері газети Експрес.

Нагадаємо, Українська армія закупить у Туреччини ударні безпілотники