“Чому у всіх вуха нормальні, а мої стирчать?”, “Ненавиджу свій ніс і ці огидні складки на животі”, “Хочу мати пухкіші губи і пружніші груди, лише тоді буду щаслива”... Приблизно так думають хворі на дисморфофобію. Це психічний розлад, що характеризується нав’язливою стурбованістю навіть незначними або надуманими недоліками власного тіла.
Багато хто хотів би змінити на краще свою зовнішність, та не завжди зважується на це, бо не трактує це як щось критично важливе. Проте люди, хворі на дисморфофобію, готові робити це постійно. Або ж вважають, що нічого виправити вже неможливо, і замикаються в собі, уникають соціальних контактів через страх бути висміяними.
— Цей розлад має мультифакторну природу, — зауважує Віталій Закладний, лікар-психіатр, психотерапевт. — До нього призводять біологічні фактори (дисбаланс нейромедіаторів, зокрема серотоніну, в головному мозку), генетична схильність, а також психологічні та соціальні причини — травмувальний досвід булінгу, тиск стандартів краси, фізична або сексуальна травма.
— У якому віці найчастіше виявляють цей розлад?
— Особливо вразливі підлітки. Вони сприймають своє тіло дуже критично, тут даються взнаки інтенсивні біологічні зміни у період статевого дозрівання, психологічна вразливість. Схильні до дисморфофобії і люди, які вже, здавалося б, пройшли кризу підліткового віку. Хтось зважується на пластичні операції, косметологічні процедури, одну за однією, хтось виснажує себе дієтами і фізичними вправами і не бачить межі, коли, приміром, тіло стає вже не струнким, а дистрофічним, губи видаються неприродно пухкими, а обличчя під шарами макіяжу скидається на маску.
Для хворого на дисморфофобію характерна фіксація на деталях: він може годинами роздивлятися себе в дзеркалі, порівнювати свою зовнішність з іншими, намагатися знайти вигідний ракурс, в якому певного “дефекту” не видно, або, навпаки, уникає люстер — неспроста цей розлад ще називають недугою розбитих дзеркал. Хворого атакують нав’язливі думки, з’являється постійне відчуття сорому, тривоги, виникає переконаність у власній недосконалості.
Одного разу жінка привела на консультацію 18-річну доньку. В дівчини була депресія, вона майже не виходила з дому, а коли виходила, то навіть улітку вбирала довгі спідниці з цупкої тканини, які приховували ноги. Коли ми залишилися наодинці, вона розповіла, що якось, коли вбрала коротку спідницю, мама зробила їй зауваження: “Із такими ніжками розгулювати в міні — курям на сміх”. Жінці, мабуть, здавалося, що цим зауваженням вона застереже доньку від надто провокативного, з материнського погляду, одягу. Але юнка це сприйняла дуже серйозно і засумнівалася не лише у, сказати б, нормальності своїх ніг (а вони, можливо, не як у моделі, але цілком пропорційні), а й у своїй зовнішності загалом. Здавалося, усе очевидно: підійди до дзеркала, придивися до себе, порівняй з іншими. Але в голові засіло оте “курям на сміх”.
— Чи досить лише психотерапії, щоб вийти з такого стану?
— У складних випадках може знадобитися медикаментозне лікування. Часом дисморфофобія переростає у соціофобію — ірраціональний страх перед спілкуванням з людьми. Без лікування розлад набуває хронічного перебігу, стає причиною повної соціальної дезадаптації.
