За 35 років Незалежності українці пережили чимало важких періодів: безробіття та безгрошів’я, фінансову кризу та пандемію ковіду, дві революції та збройне вторгнення Росії. Війна триває досі, але ми не здаємося. Ми навчилися виживати, працювати в нових умовах, починати все спочатку і не чекати, що хтось порозв’язує наші проблеми за нас. Ми стали свідомішими та відповідальнішими, готові обстоювати свої права і захищати Незалежність.
— То якими були мрії, страхи, потреби українців 35 років тому і якими є тепер?
— Люди сподівалися, що невдовзі після проголошення Незалежності Україна стане такою, як Німеччина чи Франція. Народ, на жаль, не усвідомлював, що економічний розвиток залежний від громадянських прав і свобод, від зрілості громадянського суспільства, — каже богослов та публіцист Петро Балог. — З одного боку, було сильне бажання стати незалежними й вільними, з другого — не було конкретних дій, щоб порвати остаточно з радянським минулим. Народ жив у громадянській роздвоєності. Референдум і вибори у грудні 1991- го цю роздвоєність підтвердили. А реванш комуністів у наступні роки засвідчив її поглиблення. Так тривало до першого Майдану в 2004 році, який лише мінімально зменшив роздвоєність, потім до другого Майдану у 2013 — 2014 роках, який значно зменшив розрив. Початок російської агресії у лютому 2014 року ще більше протверезив українське суспільство. А повномасштабне вторгнення Росії остаточно подолало роздвоєність і об’єднало українців у тому стані, в якому вони б мали перебувати ще на початку незалежності.
— Як змінилося ставлення людей до родини, до роботи, до грошей?
● П. Балог:
— На початку незалежності України, після ейфорії перших місяців та розвалу СРСР, що остаточно сталося 26 грудня 1991 року, країна борюкалася з економічними негараздами, величезною інфляцією, розвалом старих підприємств, перерозподілом між новими групами впливу, зароджувався олігархат. Цей період можна назвати “сірим”. Саме тоді почався масовий виїзд українців на заробітки за кордон — як на Захід, так і на Схід. Саме тоді почалися поділи у родинах, коли один із подружжя роками заробляв далеко від дому, а другий залишався тут. Часто виїжджали обоє батьків, діти росли з бабусями і дідусями. Гроші з-за кордону розпещували дітей, родини розпадалися.
На початку 2000-х, коли врешті вдалося приборкати інфляцію й досягти першого зростання економіки після 1991 року, окреслилися позитивні зміни — країна, хоч і поволі, почала наздоганяти інші держави. Народ встиг призвичаїтися до певного добробуту, до заповнених полиць магазинів, до можливостей подорожувати (від певного часу — без віз), купувати й ремонтувати помешкання, до більш-менш забезпеченого життя. Початок повномасштабного вторгнення у 2022 році змусив мільйони покинути країну, мільйони — переселитися в інші регіони. Попри блекаути, обстріли, нищення ворогом не лише військових цілей, а й економічних, народ наразі не вважає, що країна може стати руїною, що може не бути роботи, що в магазинах може не бути продуктів. Завдяки західній допомозі і функціонуванню в екстремальних умовах Україна тримається.
— За 35 років базові особисті цінності українців змінилися не так сильно, як може здаватися, — зазначає доктор філософських наук, гендиректор Київського міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто. — І на початку 1990-х, і сьогодні для людей дуже важливими залишаються родина, діти, здоров’я, робота, матеріальний добробут. Набагато сильніше змінилися уявлення про те, хто ми як суспільство, до якого світу належимо і якою має бути наша держава.
— Однією з найбільш недооцінених змін є подолання масової бідності 1990-х, — продовжує Володимир Паніотто. — Після розпаду СРСР рівень життя різко впав, і наприкінці 1990-х понад половині населення не вистачало грошей навіть на їжу. 1998 року таких було 52%, а вже до 2008-го цей показник знизився приблизно до 12%. Це, на мій погляд, одне з великих досягнень незалежної України, про яке майже не говорять. І тепер, під час великої війни, найнижчий рівень бідності — коли людині не вистачає грошей навіть на харчування — становить приблизно 5%. Це означає, що Україна пройшла величезну дистанцію від суспільства, значна частина якого була зосереджена на фізичному виживанні.
— Чи змінилося ставлення громадян до свободи, до держави та до відповідальності за країну?
● П. Балог:
— На сьогодні патріотизму в народі, як і відповідальності, більше, ніж було колись. Так само свободу нині трактують як щось цінне, про що не можна торгуватися. Натомість підважує патріотизм почуття несправедливості й брак солідарності. Йдеться про своєрідну нерівність у народі: одні повинні боротися за свободу країни, інші незаконно звільняються від цього обов’язку, чи то відкуповуючись, чи то ховаючись, чи то втікаючи за кордон. Брак солідарності та взаємної підтримки нівелюють початковий запал й ентузіазм у почутті патріотизму. Нам всім треба змінюватися, починаючи від влади й закінчуючи простими громадянами. Без справедливості та без солідарності, без спільної відповідальності ми не переможемо ворога. І тоді кожне святкування Дня Незалежності може бути останнім.
● В. Паніотто:
— Найрадикальніші зміни відбулися у геополітичних орієнтаціях. Ставлення до Росії можна майже метафорично описати як шлях від “нерозділеного кохання” до ненависті й відторгнення. Ще в лютому 2014 року 82% українців позитивно ставилися до Росії. Після початку повномасштабного вторгнення, у травні 2022 року таких залишилося лише 2%.
На початку незалежності лише приблизно 40% передусім вважали себе громадянами України. У 2022 — 2024 роках — уже близько 80%. Разом із цим змінилося ставлення до держави й до власної відповідальності за неї. У 1991 році незалежність для багатьох була радше новою політичною реальністю, що виникла після розпаду Радянського Союзу. Сьогодні значно більше людей сприймають Україну як власну державу, за яку вони особисто відповідають — на фронті, у волонтерстві, у праці, сплаті податків, громадській активності. Свобода також стала не абстрактною цінністю, а досвідом, за який доводиться боротися.
Тому головна зміна за 35 років не в тому, що українці стали іншими у своїх приватних бажаннях. Ми так само хочемо добробуту, родинного щастя, хорошої роботи й безпеки. Найбільше змінилося наше колективне “ми”: від пострадянської невизначеності до значно сильнішої української ідентичності, від орієнтації на Росію — до Європи та НАТО, від сприйняття незалежності як факту — до розуміння, що її треба захищати й що за долю країни відповідаємо ми самі.
