Державна міграційна служба зафіксувала позитивний тренд — у січні-квітні цього року, вперше від початку повномасштабного вторгнення, в Україну в’їхало більше наших громадян, аніж виїхало. Якщо точніше, то в’їздів було на 17 тисяч більше. Про що свідчать ці дані?
...53-річна одеситка Світлана Швець повернулася у рідне місто з чоловіком і сином через сімейні обставини. “У лютому 2022 року моїй дитині виповнилося лише 10 місяців, — розповідає жінка. — Коли почалася повномасштабна війна, ми з чоловіком, який є громадянином Грузії, не знали, чого очікувати та що робити. Тож заради маленького сина спочатку виїхали в Румунію, потім — у Грузію, і зрештою — у Німеччину, де жили один рік. Та довелося повернутися всією сім’єю в Україну, бо потрібно було доглядати мою 80-річну маму, яка вже лежача. За інших обставин до закінчення війни ми б не поверталися. Через обстріли в Одесі буває дуже страшно. Та добре, що Даніель підріс. Йому вже 5 років. Син ходить у садочок і все розуміє. Знає, що таке повітряна тривога й звуки сирен...”
Світлана працює у центрі соціального обслуговування, де надають послуги людям похилого віку. До роботи йти 5 хвилин. Щодня жінка під час обідньої перерви поспішає додому, щоб погодувати та переодягнути маму. За словами співрозмовниці, колись вона кожні пів року їздила в Грузію, де має власне помешкання. А тепер вже не виїжджає з України. І не планує цього робити доти, доки мамі потрібний догляд.
“Насправді ми ніколи не планували виїжджати в іншу країну назавжди, — каже пані Світлана. — Хочу, щоб наша дитина знала українську мову, щоб син вчився в українській школі й вступив в український університет”.
Киянка Софія Волянюк виїхала з України разом із мамою, молодшою сестрою та бабусею на початку березня 2022 року. “Та декілька місяців тому приїхала додому, щоб побачитись із татом-військовим, якому дали відпустку. Спершу планувала побути тут два тижні, але зрештою залишилася, — розповідає 22-річна дівчина. — Я не хотіла виїжджати з України на початку великої війни, але батько наполіг. Мені тоді було 18 років, а молодшій сестрі Соломії — лише рік. Не повірите, але з першого дня життя за кордоном я мріяла повернутися в Україну. Хоч рідні були проти”.
Софія навчалася в українському виші. Після повномасштабного вторгнення заняття проводилися в онлайн-форматі. А через декілька місяців в університеті повідомили, що потрібно повертатися і навчатися офлайн — або відрахують. Дівчина взяла академвідпустку, а потім таки відрахувалася. Нині співрозмовниця продовжує вивчати фінанси у столичному виші на третьому курсі й паралельно працює.
“Можливо, моє повернення було винятково емоційним, — зауважує співрозмовниця. — Тепер у Києві немає нікого з моїх рідних. Батько — на лінії фронту, куди я не можу поїхати. Решта родичів — у Миколаєві або в інших країнах. Більшість подруг — теж за кордоном. Але я — фанатка свого міста. Ніщо не може змінити мого рішення”.
Софія каже, що в Україні бачить загальну втому людей і певну озлобленість. Проте її оточення продовжує волонтерити, розвиватися й рухатися вперед. “Серед моїх знайомих немає зневірених, — впевнено каже киянка. — Так, у нашій країні високий рівень інфляції, ціни на все зростають. Але в інших державах теж дорого й нелегко заробляти. Тому ті, хто давно планував виїхати за кордон і отримав таку можливість, нині роблять усе для того, аби залишитися. Вони знають, у що й заради чого вкладаються”.
Дівчина не береться прогнозувати, де будуть її рідні після війни і скільки українців повернеться додому. “Мої найближчі родичі залишилися у Німеччині. Молодша сестра ходить у дитячий садочок, добре розмовляє і німецькою, і українською. Відвідує гурток народних українських танців. У Німеччині ми познайомилися з жінкою із Маріуполя, — згадує Софія. — Вона казала: “От приїду я, до прикладу, на київський вокзал. Вийду з потяга — і що далі? Куди мені йти?” Ніхто не міг відповісти на це питання. Я переїхала в Київ лише тому, що тут наша квартира, є де жити. Дехто дуже хоче повернутися, але не має куди”.
Експерти теж не налаштовані оптимістично щодо повернення українських біженців із-за кордону. Навіть попри позитивний тренд, який фіксує Державна міграційна служба.
— Міграція — це постійний процес. Люди виїжджають і повертаються, — зауважує Андрій Гайдуцький, доктор економічних наук, експерт з міграційної політики. — А на квартальні й місячні показники можуть впливати різні фактори. Зауважу, що в 2022 році через війну з України виїхало 6 — 8 мільйонів осіб. Це дуже багато.
Мушу розчарувати — масового повернення українців додому наразі немає. Деякі ресурси, посилаючись на дані Світового банку, повідомляли, що начебто за останній рік в Україну повернулося 1,7 мільйона осіб. Але ці цифри дуже сумнівні.
— І дані Нацбанку свідчать про іншу тенденцію, — додає Василь Воскобойник, президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, голова ГО “Офіс міграційної політики”. — У квітневому інфляційному звіті НБУ зазначено, що у 2026 році відтік населення з України становитиме приблизно 200 тисяч осіб. Водночас у 2027-му очікується повернення 0,1 мільйона українців, а у 2028 році — близько 0,5 мільйона. Це прогноз із врахуванням, що війна закінчиться цього року.
— Хай там як, але поки триває війна, масового повернення точно не буде. Люди робитимуть все можливе, аби залишатися там, де безпечно, — зауважує Олексій Позняк, завідувач сектору міграційних досліджень Інституту демографії та досліджень якості життя імені М. Птухи НАНУ. — А дані щодо міграції за короткі періоди ні про що не говорять. Треба дочекатися підсумків за рік. Так, у ЄС зараз діють програми, які сприяють добровільному поверненню українських біженців додому. Та сумніваюся, що десь дійде до примусової депортації, враховуючи, що війна не закінчилася.
