Упродовж 300 років українці борються за свою незалежність, однак розбрат, непомірні амбіції та недалекоглядність українських еліт завжди приводили країну на край прірви. На жаль, і тепер влада часто ризикує наступити на ті самі граблі, вважають аналітики. Підтвердженням цього є нещодавні події, коли люди вдруге за останні два роки вийшли на картонковий протест, щоб змусити керівництво держави ухвалити адекватні кадрові рішення.
“Дискусія — нормальна річ для вільної країни. Важливо, щоб вона й надалі відбувалася мирно, без провокацій, які б шкодили національній безпеці, — заявив керівник Офісу президента Кирило Буданов. — Ворог уважно стежить за кожною нашою внутрішньою суперечкою і чекає, коли ми почнемо воювати між собою”.
— Сто років тому українці програли визвольні змагання не через брак хоробрості, — каже політолог і громадський діяч Віктор Таран. — Вони програли через безконечні внутрішні конфлікти, через боротьбу амбіцій між отаманами, урядами і партіями, через рішення, ухвалені заради політичної вигоди, а не заради перемоги. Поки одні витрачали сили на боротьбу з іншими українцями, Росія просто чекала і користала з кожного такого провалу. І тепер бачу ту саму модель, тільки в нових координатах. Ми знову вигадуємо собі внутрішніх ворогів замість зовнішнього. Знову ухвалюємо рішення, зручні для когось усередині системи, а не рішення, які потрібні для перемоги.
— У чому саме бачите проблему?
● В. Таран:
— Останнім часом ми є свідками дуже багатьох речей, які поляризують суспільство. Цивільні виступають проти ТЦК. Правоохоронні органи атакують найкращих виробників зброї (є підозра, що відбувається переділ ринку озброєння на етапі, коли відкривається експорт). Президент і парламент так реформу вали уряд, що “викинули” міністра-професіонала Михайла Федорова. Тепер, у час війни, вкрай потрібна єдність, а не розбрат. Бо розбрат може дуже дорого нам коштувати. Зима близько...
— Погоджуюся з думкою, що внутрішні конфлікти створюють для країни загрози, — зазначає директор Українського інституту політики Руслан Бортник. — Однак вважаю, що ми неправильно оцінюємо джерело цих загроз. Суспільна дискусія та вільне висловлення публічної думки не становлять загрози для української держави. Подивіться на Ізраїль, де раз у раз змінюється уряд, де триває жорстка дискусія між різними політичними групами, де постійно проводять вибори, де вільно працюють медіа. Це не створює загрози національній безпеці Ізраїлю і не знижує обороноздатності країни.
Натомість ми мали прикру історію з національними революціями 20-х років минулого століття, де у часи, наприклад, Директорії чи Української Держави Скоропадського, було відчутне обмеження політичних свобод, що не сприяло стабілізації ситуації. Це обмеження призвело до нагромадження суперечностей і потім вилилося в розкол між елітами, чим активно скористалися зовнішні вороги. Як наслідок, українська держава зникла.
Люди мають право вільно висловлюватися щодо таких питань, як повернення міністра до складу уряду чи звільнення головнокомандувача армії. А влада повинна обговорювати суперечливі питання зі суспільством, з військовими, з політиками і формувати консенсусні позиції. Просто затоптувати чи заганяти такі проблеми десь під плінтус не варто.
— Наскільки небезпечною є ситуація, коли виникає розкол у військових колах?
● Р. Бортник:
— Те, що в середовищі військових формуються свої елітарні групи впливу і є конкуренція, не проблема. Така конкуренція спонукає до пошуку інноваційних рішень для захисту країни. Але важливо, щоб ця конкуренція не переходила у політичну площину. Якщо військові починають займатися публічною політикою, це перетворюється вже на загрозу для держави.
— Важливо, щоб влада вчасно ухвалювала рішення, які зможуть зняти градус напруги, — певен політтехнолог Ярослав Макітра. — У такому разі ситуація з-під контролю не вийде. Зрозуміло, що люди мають право на протест. Це певний запит на зміни. Але зрештою, треба розуміти: якщо зароджуються якісь протестні настрої і народ виходить на вулиці, завжди знаходяться політики, які хочуть зіграти на цьому. Також небезпечною є ситуація, коли військові публічно висловлюють незгоду зі своїм керівництвом. Надто у час війни.
