Чеське село в Україні: працювати ніде, транспорт курсує зрідка. Що стримує місцевих від еміграції?

Скільки чехів живе тут? Чи спілкуються вони українською? Як бережуть традиції свого народу? Репортаж.

Чешки Малої Зубівщини між собою спілкуються чеською, але й українську добре знають!
Чешки Малої Зубівщини між собою спілкуються чеською, але й українську добре знають!
Фото Анни Балакир

До Малої Зубівщини можна доїхати трасою-“варшавкою”. Виходжу з маршрутки за кілька кілометрів від Коростеня. Минаю зарості за хатами. Половина з них — порожні. Раніше тут жили родини, предки яких переїхали на Житомирщину в ХІХ столітті. Нині у селі залишилося тільки з півсотні чехів.

21-річна Наталя Круликівська їде назустріч велосипедом. Обоє її батьків — чехи. Дівчина навчається у Києві, приїхала на вихідні додому. В родині ще п’ятеро дітей. Між собою говорять чеською. Вона прямує до клубу, що в центрі села. Заходимо туди. З візерунчастої стелі капає на підлогу вода. Сцена припала грубим шаром пилу. На дерев’яних кріслах першого ряду сидить кілька місцевих чешок. Зі мною переходять на українську.

68-річна Емілія Буцька очолює місцеву чеську громаду. До пенсії викладала у школі українську мову і літературу. Каже, що в її дитинстві у Малій Зубівщині переважали чехи, на вулицях завжди звучала чеська.

“Українські діти від нас моментально її переймали, — мовить Емілія Антонівна. — Школа вже після війни стала українською. Бувало, діти приходили у перший клас і не розуміли мови навчання”.

Як відомо, чехи стали переїжджати на Волинь у 1860-х роках. Після придушення Польського повстання Російська імперія повиселяла звідси чимало поляків, заборонила їм купувати землю. Щоб привабити сюди працьовитих чехів, які зналися на сучасних технологіях рільництва, їм пообіцяли податкові пільги та дуже дешеві ділянки. Зубівщину заснували шість чеських родин. Спершу жили у землянках. Згодом поставили будинки на 2 — 4 кімнати. На початку ХХ століття у селі було вже понад 500 жителів. Жили заможно, бо вміли господарювати. Отож багатьох у радянські часи “розкуркулили”.

Після Другої світової війни, згідно з договором між СРСР і Чехословаччиною про рееміграцію чехів, з Волині виїхало майже 10 тисяч родин колоністів. Друга хвиля повернення на історичну батьківщину була на початку 1990-х, після розпаду СРСР. Третя — у 2015-му, коли в Чехії стартувала програма репатріації осіб чеського походження. Переїхало вже більше тисячі, зокрема син Емілії Буцької.

“Рік стояв у черзі, — розповідає жінка. — Там йому через два місяці дали однокімнатну квартиру, 50 тисяч крон допомоги (57 тисяч гривень), робота є. Дуже велика черга на цю програму. Уже записуються на 2022 рік. Якщо на рахунку маєш 5 — 6 тисяч євро, візьмуть скоріше”.

Ті чехи, які залишилися в українському селі, кажуть, що Україну вважають своєю батьківщиною. Та й більшість — старшого віку. Хочуть доживати літа тут.

“І я поки що не маю наміру виїжджати, — каже Наталя Круликівська. — Уся родина тут. Навчаюся на хіміка-технолога в Авіаційному університеті. Хоча... Недавно пішла працювати. І відчула, як тяжко в Україні дістаються гроші”.

У Малій Зубівщині робочих місць, окрім як у школі, нема. І доїжджати в найближчі міста незручно.

“Ходить автобус о 9-й ранку до Коростеня, а вже о 14.10 їде назад, — каже Емілія Антонівна. — До електрички в сусіднє село — 7 — 8 кілометрів. Не покатаєшся щодня. Тому багато хто в Києві працює вахтами”.

Після переселення колоністи перейшли з католицизму в православ’я. Та колядують досі чеською. Великдень відзначають з українцями, а замість обливаного понеділка в них “помласка”. Коли тут жило багато чехів, із верби плели батоги, молодь ходила й била ними одне одного. Особливо молодих неодружених дівчат, щоби знайшли чоловіка.

“На день святого Вацлава і день святого Йозефа до хат чоловіків, що мали такі імена, нишком приходив... духовий оркестр. Мали сполошити всіх. Тому найчастіше з’являлися, коли люди вже спали, — каже Олена Гончарова. — Потім гостей пригощали. Ця традиція забулася після масового виїзду в Чехію у 1990-х”.

А от національні страви тут й досі готують.

“Куди б не повезли наші булочки “колачі”, всюди їх хвалять, — усміхається Олена Гончарова. — Відбивні, як у нас, треба ще пошукати. Робимо їх зі свинини, яловичини, курки. Подаємо з консервованими фруктами — вишнями, абрикосами, грушами, яблуками. У багатьох стравах є кмин. Качку чи гуску запікаємо з ним. Варимо капусту, додаємо тільки кмин і оцет. Виходить кисло-солодка. Мій батько й варену картоплю без кмину ніколи не їв”.

“А ще до картошечки добра “кисилка” — підливка на сироватці з борошна та яйця”, — додає пенсіонерка Павліна Свередюк.

“Або до бульби беремо “жебрачку”. Черствий чорний хліб треба зварити, додати розколочене яйце, шкварочки і сметану. І ще трохи проварити”, — каже Емілія Антонівна.

“А на весілля завжди пекли довгі рулети, сухі коржики і безе-“пусінкі”, — каже Олена Гончарова. — Навіть із Коростеня приїжджали до наших бабушок замовляти випічку на бенкети”.

Жінки підіймаються з крісел, виходять на вулицю. Розбирають під клубом свої велосипеди. Питаю, чому не прийшли чоловіки-чехи.

“У мене чоловік — українець”, — каже Ганна Петренко. “І у мене”, — підхоплюють за нею решта жінок.

“Не хватило нам чехів”, — сміється Ганна.

“До Другої світової війни чехи одружувалися лише з чехами, — каже Емілія Буцька. — У нас була медсестра Власта. Пішла заміж за українця. То батьки від неї відмовилися. У 1960 — 1970-х людям пояснили: якщо двоюрідні між собою будуть паруватися, можуть народитися недорозвинені діти. Так у нас народився син у двоюрідних брата й сестри. Був слабоумний. Всі подивилися на нього і задумалися...”

Тож тепер більшість сімей тут — чесько-українські. Емілія Антонівна живе в батьківській хаті з чоловіком-українцем. Запрошує в гості.Із порога на нас шкірить зуби рябий пес Пупсик. Господиня сварить його, запрошує мене на обід. Подає розсольник із домашньою сметаною. Показує банку розчинного напою: “Чеська кава”.  Привезла з гостини в сина. Після частування Емілія Антонівна пропонує провести мене на трасу, щоб спіймати попутню машину. Автобусів тут сьогодні не буде.

/storage/2019/05/17/image/md_CjLq_13-avt-32.jpeg

Емілія Буцька живе з чоловіком у старій хаті своїх батьків. Син перебрався до Чехії.

Надворі — рясний дощ. Геть промокла пані Емілія тримає заготовлену табличку з написом “Київ”.

“Воно, як придивитися, то всі ми — відгалуження з одного кореня, — жінка перекрикує шум дощу й автомобілів, що байдуже проїжджають повз. — Мені в родині ніколи не пояснювали, що ми — чехи, а ті інші — українці. Що ми чимось відрізняємося...” Ось і зупиняється якийсь бус. Емілія Антонівна махає на прощання рукою. Важко ступаючи хворими ногами, поспішає перейти трасу. І підганяє Пупсика, щоб не потрапив під колеса.

Читайте також текст про план німців для Донбасу, що може зрушити Мінські домовленості з мертвої точки

Найважливіше

27.06.2019
:
26.06.2019
Здоров'я

"У таких ситуаціях народні засоби - прикласти листя подорожника чи промити уражене місце содовим розчином - гайнування часу".

26.06
Пригоди

Чоловік увірвався до приміщення, погрожував та вимагав грошей. Він їх ніби й отримав, але щось пішло не за планом.

26.06
Актуальне
Фото Богдана Куфрика

Фоторепортаж із події, який допоможе краще зрозуміти настрої щодо українців у Польщі.

26.06
показати більше