Якою б важкою не була чергова ніч (а у багатьох регіонах ворог щодня не дає спокою нашим людям), Алла Кудлай зранку випромінює оптимізм. Можна тільки дивуватися, звідки в неї стільки сил, бадьорості й позитивної енергії. Тим паче, що не так давно співачці виповнилося 72 роки.
— Свій день народження я зустріла в Чернігівському шпиталі, де виступала перед нашими захисниками,— розповідає народна артистка України. — Коли організатори запропонували мені поїхати туди, я, не роздумуючи, погодилась. Вважаю, що це сьогодні важливіше, ніж якісь святкування. Глядачі приймали дуже добре й було чимало зворушливих моментів... Зрештою, давно не випадало нагоди виступити й поспілкуватися із земляками. Я ж народилась у цих краях і вперше вийшла там на велику сцену.
— А до рідного села не заїжджали випадково?
— На жаль, ні. Від обласного центру до нашої Лосинівки 120 кілометрів. Тепер це дуже “стрьомне” місце, бо недалеко до кордону. Через село якраз пролітають оті всі дрони. (Зітхає). З родини там залишилась моя двоюрідна сестра зі своєю сім’єю. Більше нікого. Іноді, дуже рідко, бачимося, коли вона приїздить до Києва. У столиці ж, неподалік від мене, живе племінниця. Ну а я в основному сиджу вдома, у своєму заміському будинку, й рідко куди вибираюсь. Ви ж бачите, який жах нині коїться скрізь!
— До регулярних атак наших ворогів ви уже адаптувалися? Маю на увазі на психоемоційному рівні...
— Нікому не казала, а тобі, Богдане, розповім: я дуже ляклива. Страшенно. Оце позавчора в нас взагалі був кошмар! Мене розбудила собака, яка щоразу ніби щось відчуває. Тому коли небезпека наближається до Києва, біжить до дверей і починає наполегливо шкребтись. Так було й цього разу: почувши той звук, я зіскочила з ліжка, виходжу, а тут як бабахне. Причому біля хати. О Бо-о-оже!!! Залишалось лише молитися, бо укриття у нас немає. А в погріб ми не ходимо.
— У Велику Британію до онуків не хочете бодай на деякий час поїхати?
— Ой, я дуже хочу, але туди складно добиратися. Моя сваха, молодша на дванадцять років, час від часу їздить. Так вона розповідає, що це справжнє випробування. Чого лише вартує “шмон” на кордоні. А як затримають автобус чи поїзд, то можна й на літак спізнитися. Одне слово, все на нервах. І я такої поїздки не витримала б. Тим більше, що не звикла подорожувати одна. На щастя, позаминулого року онуки приїздили в Україну. Тепер теж хотіли, але в них з паспортами якісь проблеми. Нових же чекають чотири місяці.
— Сьогодні багато хто з українців пройшов чи ще проходить курси тактичної медицини. А ви першу допомогу надавати вмієте?
— Ні, я боюся. (Сміється). Зупиняти кров чи навіть робити уколи не вмію. Ми тільки заговорили про таке, а в мене вже мурахи побігли по шкірі. Що ви — я не змогла б працювати лікаркою. Хоча моя мама була акушеркою й приймала пологи. Розповідала, що одного разу народився хлопчик, який не дихав. Проте вона не розгубилася та дала в тій ситуації собі раду. Потім, через багато років, коли він виріс, а я стала уже співачкою, його мама подарувала мені розкішні коралі зі срібними дукатами. (Усміхається).
— Свою кар’єру ви починали у легендарному хорі Верьовки. Мабуть, не раз бували з цим колективом за кордоном?
— Так. У США, Канаді, Німеччині... Один із найпам’ятніших концертів — у Лейпцигу. Публіка приймала нас неймовірно. Ви не повірите: “Реве та стогне Дніпр широкий” ми співали чотири рази на біс! Тільки завершили, зайшли за куліси, а зал далі аплодує та кричить “браво”. Доводилося знову виходити на сцену... Знаєте, я щаслива, що мала можливість працювати у такому шикарному колективі, як хор Верьовки. Це була школа. Тішуся, що і в подальшому на шляху зустрічала дуже добрих людей і моя доля склалася вдало. Дай Боже кожному!
— Ви згадували про собачку, яка будить уночі замість сирени. Здається, у вас було колись ще дві кицьки?
— Богдане, їх вже не дві, а десять. (Сміється). Чотири дорослі й шість кошенят. Я тепер не знаю, що з ними робити. Вийдеш у двір, а вони бігають за тобою стадом. Особливо зранку та ввечері, коли настає час годувати. Їхня улюблена їжа — курячі шийки. Пів дня собі гризуть, а потім, потомившись, відпочивають. (Усміхається).
— Алло Петрівно, цього літа ви не порушили традицію запливів у Дніпрі?
— Чесно кажучи, я тепер на річку не ходила. Маю невеличкий басейн, де й плавала щодня по годині. Особливо в спеку. Це так розслабляє! Виходиш із води, як на світ народився. Крім того, роблю зарядку, зокрема вправи, які знаю з довоєнних часів, коли займалася йогою. А ще — багато рухаюсь, адже, коли живеш за містом, завжди є чим зайнятись у господарстві... У вільні ж хвилини волію слухати класичну музику: Шопена, Бетховена, Моцарта. У мене їхні мелодії викликають відчуття світлої радості з ноткою смутку. Тож раджу всім!
