Якщо ви давно не бачили Анатолія Хостікоєва, то можете тепер і не впізнати. Відомий актор несподівано змінив імідж: відпустив сиву бороду, що йому дуже личить. Проте зробив це не під впливом модних тенденцій, а задля нової ролі. Він грає у виставі “King Лір. Версії”, прем’єра якої відбулася у столичному театрі імені Івана Франка. Цікаво, що цього разу чоловік Наталії Сумської не лише актор, а й режисер.
— Вам, здається, не вперше довелося поєднувати ці дві іпостасі?
— Так. Хоча в мене небагато таких вистав. Бо я ніколи не думав, що стану режисером. Це був випадок: коли в нашому театрі ставили “Кін IV”, Сергій Володимирович Данченко захворів. І попросив мене продовжити репетиції. На всі мої “але” відповів: “Роби, як відчуваєш”. Ну я й спробував — і та вистава потім двадцять років збирала аншлаги...
Цього разу я також не збирався сам ставити. Навіть починав працювати з трьома режисерами, але наші погляди на те, яким має бути король Лір, не збіглися. Ми мирно розійшлися і я вдячний, що вони вчасно відійшли від роботи. Безумовно, це було складно. Проте мені здається, що я зробив правильно, відмовившись від режисера. Принаймні немає на кого кивати.
— I на скільки відсотків ви задоволені результатом?
— Важко сказати у відсотках. Однак я дуже задоволений і самою виставою, і процесом її підготовки... Відгуки були різні: як позитивні, так і негативні. Сьогодні ж кожен має можливість написати у фейсбуці те, що хоче. Думаю, ще декілька відер лайна виллють (усміхається), а потім вистава заживе своїм життям. Власне, для мене найцікавіше, що буде далі... Тішуся, що глядачі приходять (дехто по другому разу), гарно аплодують нам і навіть вигукують наприкінці “браво”.
— Театр — це чудово, а що у вас з кіно?
— Пауза. Причому вона тягнеться вже давно. Та я з цього приводу не переживаю, бо, слава Богу, маю чим зайнятися. У кінематографі нині багато молодих режисерів, які не цікавляться нашим поколінням. Їм легше брати тих, кого вони знають. Тому тепер я, так би мовити, спостерігач, точніше глядач. Щоправда, недавно була одна пропозиція з-за кордону. Мені зателефонували й попросили зробити самопроби. Я вивчив декілька сцен (усе — іноземною мовою) та відправив. Ну подивимося, що з того вийде.
— А ви задоволені, як складається кар’єра ваших синів?
— Насамперед я задоволений тим, що вони стали акторами. Георгій і зовні, і за темпераментом схожий на мене. Він дуже потужно грає у Богдана Бенюка в Театрі на Подолі. У нього там такі ролі, що я в захваті! Славко ж, як і Наталя В’ячеславівна, може зіграти все: від героїки до комедії. Тому йому дуже добре вдається озвучування та дублювання фільмів. Натомість я не вмію того робити. Абсолютно. (Сміється). Звісно, я пишаюсь своїми синами.
— Знаю, що ви берете участь в автоперегонах. Як давно захопилися?
— Я люблю екстрим! Якою б дорогою не їхав, завжди обираю найбільші калюжі. Спеціально. Дружина часто каже: “Що ти робиш?!” Я ж виправдовуюсь: мовляв, “Нива” для того й створена, щоб їздити там, де хочеться. (Усміхається). А одного разу я перетнув на ній притоку Десни. На очах здивованих людей... І власне там неподалік, на острові, збираються на позашляховиках любителі перегонів. Спочатку я приїздив просто подивитись, а потім вирішив і собі взяти участь. Звичайно, я мало що виграю, але отримую величезну насолоду.
— Кажуть, ви неперевершений майстер із засолювання огірків?
— Звісно, я цим не займаюсь цілеспрямовано. (Усміхається). Лише тоді, коли Наталя В’ячеславівна зайнята. Тобто на репетиції або на виставі. І роблю все, як вона мене навчила: укропчик, листочки смородини, сіль плюс вода з криниці. Коли куштуєш потім ті огірочки, це таке задоволення. Не стільки від смаку, як від усвідомлення, що ти доклав своїх рук. Втім, для таких справ треба, щоб на душі було спокійно, а сьогодні з тим проблеми.
— Анатолію Георгійовичу, пригадую, у 2015 році ви казали мені в інтерв’ю: “Попри все, треба вірити, що настане мир”. Нині віра не похитнулася?
— Вона не може похитнутися. Всі війни закінчуються. Рано чи пізно. Інше питання — яка ціна цього миру та чи можливий він з тими нелюдами? Вони ж хочуть не тільки відібрати нашу землю, нашу віру, нашу волю, а взагалі — знищити нас фізично. Знаєте, останні два нальоти на Київ — це було дуже страшно. Тому, звичайно, хочеться, щоб це все припинилося, але...
Не можна йти на жодні поступки тим іродам. Їх треба перемагати. Яким чином? Очевидно, це дуже важко, але іншого виходу немає. Ми живемо з ними поруч, а вони не дадуть нам спокою. Коли бачиш в інтернеті відео, де під час атаки мама тримає на руках немовля, яке тільки народилося чотири дні тому, ти заклякаєш із думкою, що якраз заради цих дітей треба перемагати. Мир за будь-яку ціну нам не підходить!
