Ця рок-група була заснована майже сорок років тому. І якщо народного визнання їм не бракувало ніколи (свідченням тому аншлаги на концертах), то офіційне наздогнало “Братів Гадюкіних” щойно тепер. Учасники гурту стали “Національною легендою України”. На жаль, Сергій Кузьмінський до цього дня не дожив, а ось Павло Крахмальов, Ігор Мельничук та Михайло Лундін отримали почесну відзнаку з рук президента.
— Для нас це була суцільна несподіванка, — каже Павло Крахмальов. — Коли до мене зателефонували й повідомили про нагороду, я подумав спочатку, що то якийсь розіграш чи просто жарт. (Сміється). Адже ми не так часто отримували якісь відзнаки. Та й до всіляких звань я ставлюся досить скептично. А тут — “Національна легенда України”! Якщо чесно, я боявся, що все пройде надто офіційно та заформалізовано. Проте на нагородженні панувала проста, тепла й місцями навіть жартівлива атмосфера. Як і на концерті, що відбувся потім в Опері, на якому виконали попурі найвідоміших пісень “Братів Гадюкіних”. Це було зроблено дуже професійно. Думаю, Сергій Кузьмінський, якого удостоїли відзнаки посмертно, також був би задоволений.
Фото facebook.com/bratygadiukiny
● Сергія Кузьмінського удостоїли відзнаки посмертно.
— Після творчої перерви ваш гурт повертається на сцену. Це рішення визріло спонтанно?
— Ні. У нас рішення не виникають спонтанно. Хіба що на сцені, а так... Це насправді був досить тривалий процес. Остання пауза в концертній діяльності групи тривала майже два роки й була, як відомо, далеко не першою. Взагалі “пауза” — це наше друге ім’я. (Усміхається). Але це й період накопичення як нового матеріалу, так і емоцій для його створення. Тож, передусім, пауза зовнішня, а внутрішньо робота тривала. Тепер ми знову разом, перезібрали склад групи — Андрій Партика час від часу долучатиметься до нас, також з’явився вокаліст Костянтин Дунець, і на осінь уже плануємо тур. Перший концерт в оновленому складі відбувся на фестивалі “Покоління” у Львові.
— Звичайно, ми скучили за сценою, — додає Ігор Мельничук. — Проте тут важлива не тільки музична, а й соціальна складова. Нам би також хотілось долучитись до збору коштів для військових. Можливо, вдасться організувати концерти і за кордоном. Звісно, це були б не лише комерційні гастролі, а й ще одна можливість розказати, що відбувається в Україні і, знову ж таки, зібрати гроші для ЗСУ... Одне слово, у нас чимало планів.
— Кажуть, ви хочете і новий альбом записати?
— Так, уже починаємо. Частину зробимо у львівській студії, а частину — в київській. Щоправда, цей процес може затягнутися, бо зі світлом час від часу в столиці виникають проблеми. Зрештою, нині це недешеве задоволення. До слова, два крайні альбоми “Брати Гадюкіни” записували за власні кошти. Хоча можна було подаватися на “Тисячовесну” й отримати грант, але ми того не робили. Сподіваюсь, якось самі “вигребемо”. Думаю, до кінця 2026-го вдасться випустити першу частину нових пісень, а другу — після Нового року. Втім, як мовиться, хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани.
— Про “Братів Гадюкіних” зніматимуть художній фільм. У вас немає побоювань за результат?
— Звісно, трошки лячно. Люди, які його робитимуть, можливо, до кінця нас не знають. Тому ми підтримуватимемо з ними контакт, щоби все було в рамках правди, так би мовити. Не треба робити ні з кого ісусів христів, але й кончених мудаків також. (Усміхається). Тобто, щоб на екрані все було так, як у житті... Сподіваюсь, усе буде добре.
— Маю надію, що будемо якось долучені до того процесу, — мовить Павло Крахмальов. — Наразі інформації про майбутній фільм обмаль. Навіть сценарію ніхто з нас не бачив. Коли ознайомимося з ним, тоді можна буде говорити щось конкретніше... Але довіряємо процесу, бо зйомки будуть на основі книги Юрія Рокецького. Для нас історія про Сергія Кузьмінського і “Братів Гадюкіних” дуже важлива.
— У вашої команди позаду майже сорокарічна історія. А де й коли відбувся найекстремальніший концерт?
— У нас усі виступи екстремальні. (Сміється). Не зважаючи на скандальний імідж групи, наші концерти завжди відбуваються дуже тепло. Можливо, тому на них приходить три покоління слухачів. Це неймовірно, але факт!
— Незважаючи на повномасштабну війну, в Україні відбувається чимало фестивалів. Що ви відповідаєте тим, хто каже, що це не на часі?
— Такі закиди справді лунають. Мовляв, у нас щодня гинуть люди, а вони скачуть на концертах... Я вважаю, що, навпаки, якраз під час війни всім нам потрібна емоційна відрада. Щоб можна було піти на виступ улюблених артистів чи музикантів та бодай на деякий час відчути себе щасливим. Або принаймні згадати про те, що життя, попри все, триває. На мій погляд, перемогти ворога у пригніченому стані неможливо... І взагалі — культура має функціонувати завжди й усюди. Власне, війни спалахують тоді, коли забувають про її роль!
