Він — переможець шоу “Танцюють всі!” і “Танці з зірками”. Хореограф, режисер, актор, викладач, а тепер ще й співак. Ні, це не жарт: Євген Кот вирішив продемонструвати свої вокальні дані. Не тільки записав трек “11:11”, а й відзняв потужний кліп...
— Попри те, що у вас за спиною великий досвід у шоу-бізнесі, не було певного остраху: ось зараз мене як захейтять та почнуть клювати свої й чужі?
— Ні, не було. (Усміхається). Хай хейтять. Без питань. Взагалі. Це лише додасть переглядів на YouTube. Бо в нас зазвичай так буває: якщо одні люди когось критикують, то інші хочуть подивитися, що ж там такого, що стільки хейту. Тому насправді я маю подякувати тим, хто написав: “навіщо він пішов співати, краще нехай танцює” або “співак із нього нікудишній”. Це тільки сприяє просуванню мого кліпу та покращує статистику прослуховувань. Звісно, що цей трек не може одразу стати найпопулярнішим, бо я щойно заходжу в цю сферу й рухаюсь маленькими кроками. Головне, що динаміка позитивна.
— А пропозиції виступити в новій іпостасі вам уже надходили?
— Поки що я не отримував ніяких запрошень. Думаю, наразі рано. Прем’єра пісні відбулася лише сім днів тому. Тобто мені як співакові — тиждень. (Сміється). Хотілось би, якщо вже виходити на сцену, до аудиторії, то мати хоча б мініальбом, щоб була невелика програма хвилин на 20 — 25. Тому треки пишуться, робота над матеріалом триває, ідей не бракує. Постараюся якомога швидше випустити наступну пісню, але все це залежатиме від продакшну.
— Щоб мати таку ідеальну форму, як у тому кліпі, скільки часу ви проводите в залі?
— Мінімально — півтори години, максимально — дві-три. Причому кожен день. Це може бути одне затяжне тренування, а можна його розбити. У такому режимі я працюю останні три з половиною роки. Без вихідних і без зупинок... Проте я не бодибілдер, а просто підтримую форму. Десь, можливо, трошки набираю масу, потім трошки худну. Тому займатися слід постійно. Хочеш мати гарний вигляд — треба гарно працювати. По-іншому — ніяк.
— Цікаво, скільки у вас татуювань? Не здивуюсь, якщо декілька десятків...
— Ой, не знаю. Треба порахувати: раз, два, три, чотири... Тринадцять. Як бачите, декількох десятків немає. Трошки більше одного десятка. (Сміється). Та я не зупинятимусь. Ні. Хочеться ще багато чого зробити. Що стримує? Ну, я з головою підходжу до татуювань. По-перше, вони мають мені подобатися. А по-друге, треба знайти час. І на те, щоб зробити, і на те, щоб загоїлося. Там чимало різних нюансів. Та, в принципі, я нікуди не поспішаю.
— З яким стилем танцю ви би порівняли ваш шлюб із Наталею: це — танго, фокстрот, самба чи щось сучасніше?
— Ви знаєте, я не люблю поділу на стилі. І коли щось створюю, для мене основне, щоб було органічне поєднання музики, ідеї, лексики, пластики, драматургії. Тобто всього разом. Тому, якщо порівнювати з танцем, у нас, мені здається, теж гармонійна історія. І наші стосунки, можна сказати, просто ідеальні.
— Вашій доньці наступного тижня виповниться два рочки. Наскільки її поява змінила те, що всередині вас, і те, що довкола вас?
— Це складно описувати, бо, з одного боку, я наче змінився, а з іншого — ні. Тому в мене подвійне відчуття. (Усміхається). Звісно, з народженням дитини я став набагато дорослішим та ще більш відповідальним. Певні речі, можливо, відійшли на другий план. Тобто в мене змінився кут зору на них. І парадигма світу тепер інакша. Сто відсотків. Зрештою, і мене сприймають уже по-іншому, бо я не просто якийсь хлопець, чоловік, артист, а батько. Це ще одна нагорода “згори”, точніше — звання, так. (Сміється).
— Щоночі наші міста атакують. Знаю, що ви живете під Києвом. А район хоч відносно безпечний?
— Ні. Над нами постійно щось літає і неподалік навіть падають ракети. Просто на будинки приватного сектору. Це все справді поряд. На жаль, та історія триває. Наприклад, сьогодні вночі я колихав Лелю і вона вже заснула в мене на руках. Хотів перекладати її на ліжечко і... полетіла ракета, був вибух. Збили, я так розумію, якийсь шахед. І дитина прокинулась. Довелося йти ховатися під сходи, а потім знову вкладати доньку спати. Щоправда, робила це вже дружина.
— У вашому будинку нема укриття?
— На жаль. Маємо сходи — монолітні, залиті, і це таке більш-менш безпечне місце, що як мінімум захистить від осколків чи вибухової хвилі. Зрозуміло, якщо в будинок влучить шахед, щоб хтось вижив, має пощастити... У свої майже два рочки донечка, почувши сирену, каже: “О, тривога”. Історія про хмарки, що б’ються одна об одну, вже не працює. Вимовляє і слово “вибух”, тому... Дуже шкода, що дитина росте в цьому всьому. Наразі не до кінця розуміє, що відбувається, і, дай Боже, щоб війна закінчилась, поки вона збагне, що й до чого.
