До чималого списку його гастрольних маршрутів додалася Німеччина. У рамках фестивалю української поп-музики, що зібрав найяскравіших зірок різних поколінь, Павло Зібров мав два виступи — у містах Франкфурт-на-Майні та Фехта. Тож повернувся з-за кордону в чудовому настрої.
— Найбільше мене, звичайно, вразила публіка, — ділиться зірка. — Не хочу хвалитися, але серед усіх українських артистів, які виступали, саме мене викликали на біс. Люди кричали, аплодували, підспівували. Було дуже багато теплих відгуків, і це все потім з’явилося у соцмережах. Для мене особливо цінним було те, що люди знали мої пісні, яким уже 25, 30, а деяким і 35 років. Вони їх пам’ятають, люблять та хочуть чути. На тих піснях виросло не одне покоління. Звісно, це гріє душу... Тому мене дуже приємно вразила ця поїздка до Німеччини.
— У них — мир, у нас — війна. З психоемоційної точки зору, наскільки вам складно було “переключитися” з одного стану на інший?
— Там справді відчуваєш цю різницю. Ти бачиш спокійне життя: люди нікуди не поспішають, ходять у кафе, їздять на велосипедах, просто насолоджуються своїм днем. А в нас уже стільки років зовсім інша реальність. Постійно прислухаєшся, стежиш за новинами, думаєш про тривоги, обстріли, про те, що відбувається вдома. Тому ці три дні для мене справді стали можливістю хоча б трохи “переключитися”. Ми просто жили в цьому спокої, гуляли, дихали свіжим повітрям... Ми навіть виспалися. І найголовніше — був внутрішній спокій.
— Знаю, що ви нещодавно брали участь у благодійному балі “Хоробрих сердець”, де танцювали протезовані захисники. Наскільки це було для вас зворушливо?
— Таких емоцій, як на цьому балі, я, мабуть, за своє життя ще не відчував. Там було приблизно 15 хлопців-воїнів. Вони танцювали зі своїми партнерками, хвилювалися, дуже довго тренувалися. Їх готувала відома балетмейстерка Олена Шоптенко. Для них це було надзвичайно відповідально. І вони так мило, так красиво танцювали! Навіть якщо їм було важко — а це ж зовсім не легко танцювати після таких травм, — вони цього не показували. Я дивився на тих мужніх хлопців, і сльози наверталися на очі. А фінал був просто унікальний. Я заспівав “Червону руту” й усі учасники підхопили... Це було неймовірно красиво, витончено й водночас дуже сильно. Такий момент надовго залишається у пам’яті.
— Скажіть, ви мали цьогоріч літню відпустку чи не вдалося вирватися?
— Літньої відпустки в мене цього року фактично не було й, мабуть, уже не буде. Через зайнятість планувати щось за кордоном нині просто не вдається. Раніше ми могли поїхати в Туреччину, на Кіпр чи Крит. А тепер графік такий, що часу на повноцінну відпустку майже немає. Можливо, восени кудись поїдемо, якщо все вдасться і в Україні буде більш-менш спокійно. Поки що ж із відпусткою вийшло так, як вийшло.
— Як відомо, у вас чудовий сад і город. Що вже потішило врожаєм, а чого ще чекаєте?
— Цього року в мене дуже гарний урожай слив і груш. Тож я їх збираю, привожу на роботу й пригощаю хлопців, дівчат, увесь колектив. У мене так прийнято: все, що вирощується у саду, я люблю віддавати своїм друзям та колегам... Іноді ділюсь також чимось зі свого городу: цибулею, петрушкою, кропом, морквою, капустою. Чого багато вродило — тим радо й пригощаю. Мені взагалі подобається, коли те, що ти виростив своїми руками, приносить задоволення не тільки тобі, а й іншим людям.
— Iрина Білик не так давно ощасливила вас той-пуделем, до того дружина і донька подарували цуценя-вівчарку. Як Джесі зустріла Нану й чи не ревнують вони одна одну до господаря?
— Хоча Нана старша за Джесі приблизно на місяць, але за вагою і розмірами остання набагато більша. Тому Джесі, мабуть, вирішила, що саме вона тут старша. Ревнощів немає. Навпаки, Джесі прийняла Нану як свою меншу сестричку. Ну, двоюрідну, правда. Вони дуже гарно дружать. Тож у Нани тепер є, можна сказати, власна охорона.
— Павле Миколайовичу, як би ви речення продовжили: ніколи не думав, що у 69 років мені доведеться...
— ... так часто давати концерти, їздити Україною і за її межами. Нині особливо багато благодійних виступів. Ми відвідуємо дітей, переселенців (зокрема, маріупольців), наших воїнів, буваємо на передовій, у медичних закладах. Я відчуваю, що потрібен людям. І поки я це відчуваю, поки можу співати та їздити — буду це робити.
