Вона — одна з найвідоміших українських дикторок. Працювала на телебаченні ледь не пів століття! Тож із Тетяною Цимбал на екранах виросло не одне покоління глядачів. Знаменита ведуча давно вийшла на пенсію, але її досі скрізь впізнають. 14 вересня киянка святкуватиме 80-ліття.
— У свій день народження я зазвичай їду зі столиці, — каже Тетяна Цимбал. — Так буде й цього разу: ми із сином вирушаємо на Закарпаття. Сьогодні — не час для якихось бенкетів і гучних святкувань... Тішуся, що дожила до такої дати. Не стільки красивої, як поважної і круглої. (Усміхається). Я розумію, що це великий Божий дар. І єдине, чого мені хочеться — як усім нам — настання миру! Щоб можна було спокійно лягати спати, знаючи, що для тебе завтра настане новий день.
— Під час повітряних тривог ходите в укриття чи сидите вдома?
— Одного разу пішла, на самому початку повномасштабної війни, і через 20 хвилин повернулася. Я люблю київське метро, але... Там була надто гнітюча атмосфера, тому довго перебувати не змогла. Зрештою, мені вже фізично важко ходити в укриття. Краще залишатимусь удома, бо в рідних стінах почуваюсь упевненіше. До слова, мій кіт реагує на сирену перший: як тільки чує її, одразу йде у ванну. (Сміється). Ось так, удвох, ми чекаємо відбою та сподіваємось на краще.
— А що допомагає вам підтримувати форму?
— Я намагаюсь багато рухатися. По-перше, відвідую фітнес-центр, де плаваю у басейні. По-друге, стараюсь часто гуляти. Живу в центрі, люблю свій район і особливо Володимирську гірку. Там — моє місце сили. Раніше дотримувалась різних модних дієт, а тепер... Тепер, як у відомому мемі, важливіше не те, який маю вигляд, а що показують МРТ та УЗД. (Сміється).
Втім, хтозна, про що сьогодні треба дбати більше — про фізичний стан чи стан свого духу. Останній підживлюють відвідини театрів (нещодавно я була в Опері), бібліотек, музеїв. Там влаштовують музичні й літературні вечори, які я дуже люблю. Це справді лікує душу! Тож раджу моїм ровесникам не оминати увагою такі заходи. Тим паче, що досить часто вони безплатні.
— Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви сказали, що збираєтесь на вечір пам’яті Богдана Ступки. Ви були знайомі?
— Так, звісно. Причому бачилися не тільки по роботі. Скажімо, ми разом відпочивали, разом хворіли (це було у “Феофанії”), разом кудись їздили. Одне слово, спілкувалися. Знаєте, у Богдана Сильвестровича було чудове почуття гумору, щоправда, дещо своєрідне. Він мене навіть розігрував по телефону. (Усміхається). Це була світла людина!
Моя професія давала мені надзвичайний шанс — пізнавати і спілкуватися, а іноді й дружити з людьми, які визначали нашу культуру, науку, політику. Це справді — подарунок долі... Без перебільшення можу сказати: я любила справу, якою займалася. Хоча мій шлях до неї виявився звивистим, адже спочатку була радіоелектроніка, далі романо-германські мови, а вже потім — ТБ.
— У дикторів робочий інструмент — голос. Ви ніколи його не втрачали?
— Бувало. Так, у квітні 1986 року, після аварії на ЧАЕС, у мене раптом зник голос. Просто взяв і зник. Учора був, а сьогодні — нема. Я ж мала вести церемонію закриття фіналу велогонки світу. Це був шок! І як на зло, наш фоніатр поїхав з Оперним театром на гастролі... Ну а зазвичай лікар приходив на телебачення щотижня. Оглядав горло, чимось змазував та давав для розігріву трішечки коньячку. Мовляв, це мікстура. (Сміється).
Звісно, колеги, які мали тоді прямий ефір, не вживали, а всі решта могли собі дозволити. Взагалі, коли працюєш наживо, це неможливо. Диктору потрібна максимальна внутрішня концентрація. До слова, якось проводили спеціальне дослідження і з’ясувалося, що під час роботи навіть змінювалися показники тиску й температури. Ви уявляєте? Тому — ніякого спиртного. Що ви! (Усміхається).
— Свого часу ви любили подорожувати. Нині це вдається?
— Свій минулий день народження я зустрічала у Відні, звідки полетіла до доньки в Канаду. Дуже вже хотіла побачити свого правнука, що тільки-но народився. Уявіть собі: я вже прабабуся! (Сміється). Дружина мого онука — перуанка й освідчувався він у Мачу-Пікчу... На її батьківщині я не була, але Гватемалу та Колумбію торік відвідала. Знаєте, якщо в житті й варто вкладати в щось гроші, то це в дітей і подорожі. Це розумно та правильно.
— Тетяно Василівно, як би ви продовжили речення: якби сьогодні мені було двадцять?..
— Думаю, що я була б “там”, тобто на війні. Кажу це без всякого пафосу. Не знаю, у якому статусі — може, як фронтова кореспондентка, але я б поїхала. Страшно — не страшно, це вже інше питання...
