Ангели війни

Ангели війни

Ця сім'я медиків за чотири роки війни винесла з поля бою сотні поранених. Та досі не отримала статусу учасників бойових дій.

"Тримайся, синку. Терпи, маленький", — наче молитву, шепотіла вона над пораненими бійцями, над Андрійками та Василями, що стікали кров'ю. Її позивний — Мама. Фах — польовий медик. Син та чоловік — теж на війні. Цю сім'ю побратими з фронту називають ангелами.

Ларису Кирикович знає весь фронт. Кличуть однаково — Мама.

"Якось само собою це псевдо приклеїлось, —усміхається жінка. — Побачили мене бійці і кажуть: "Мама приїхала". Я посміялася, Батя є, то чого ж і ні? Матимуть тепер ще й маму".

Батя — це Юрій Кирикович, Ларисин чоловік. Подружжя медиків — вояки  батальйону "Госпітальєри" Української добровольчої армії. У цьому ж батальйоні і Ярий — їхній син Ярослав.

Медики жартують, що іноді їх варто називати не "госпітальєрами", а "гестапольєрами". Адже не раз осколки доводилося витягати з тіл поранених без наркозу. І рани так зашивати. Всіляке траплялося за чотири роки війни. Родина військових медиків Кириковичів тут від самісінького початку, із 2014-го.

<!--img.title-->

Діти спитають: "Тату, де був?"

Родом вони із Зарічної, що Рівненщині. Юрій працював у реанімації,  Лариса — у пологовому будинку. Мали невеликий бізнес, мережу магазинчиків.

<!--img.title-->

Війна розділила життя на "до" і "після". Першим на фронт пішов Ярослав  ще перед Великоднем 2014-го. Обійняв матір, аби не плакала: "От народяться у мене діти і спитають, де я був, коли почалася війна. І що тоді скажу?"

Ярослав спочатку охороняв блокпости. Та вже невдовзі юрист освоював навички парамедика, вчився надавати допомогу людям в екстрених ситуаціях.

Юрій уважно стежив за новинами з фронту. Восени, як і син, обійняв дружину: "Я маю досвід. Там хлопці кров'ю стікають". А Новий рік 2014-го син, батько і мама зустрічали разом. Волонтерська автівка повернулася до Рівного без Лариси.

"Я зрозуміла, що медиків не вистачає. А я — анастезистка. Знаю все про кровотечі, критичні стани", — каже Лариса Кирикович. Спершу вона була у "госпітальєрах", а згодом стала начмедом бойового підрозділу УДА.

Пізніше Мама скаже: добровольці — особливі люди.

<!--img.title-->

"Я лише три осколки з одинадцятьох витягла бійцеві з тіла,  а він уже рветься назад, у бій", — згадує. Її спомини — її пекло. Не дають спати.

"На тебе летить земля, змішана з кров'ю і шматками людських тіл", — каже Лариса.

...Із Донецького аеропорту "кіборгів" везли у Водяне. "Інколи то були лише обвуглені тіла. Окремі тулуби, руки, ноги", — про таке навіть говорити моторошно. Правда важка. Страшна правда війни, яку ми в мирних містах часто воліємо не чути.

А там, на фронті, Мама "запускає" серця й падає сама від утоми на зранені тіла. Півгодини натискаєш на грудну клітку пораненого, а тоді чуєш голос колеги: "Все. Зупиняйся. Бережи силу для іншого". Все — це
чорний мішок, де тіло закрите наглухо.

Універсальний солдат

...Район Авдіївки, Красногорівка, селище Піски, Донецький аеропорт, Станиця-Луганська, Щастя, Мар'їнка. Чотири роки війни мати, батько і син — у червоній зоні. Так називають передову, смугу, де поля засіяні свинцевим житом.

<!--img.title-->

"Були важкі бої. Незрозумілі команди: то вперед, то відступати. Скрізь танки, ми їх не бачимо, але чуємо. Ми не зважали на команди, не було часу: забирали й збирали всіх, — згадує.

<!--img.title-->

Спершу Юрій, Лариса та Ярослав працювали разом. Медик на фронті має відшукати поранених, забрати, надати першу допомогу й доправити у стаціонарний госпіталь або у безпечне місце. Медик на війні — це універсальний солдат. Треба вміти водити автівку, тримати автомат у руках, відстрілюватись, якщо потрібно.

<!--img.title-->

...Кулеметник Ренат обороняв село Піски, допоки не накрило вибухом. Останнє, що зміг, — застиснути в руках гранату. Мама підібрала важкопоранеого бійця на узбіччі зрешеченої кулями дороги.

"Я нічого не бачив, лише пам'ятав, що граната в руці. І чув, як Мама просила: "Тримайся, синку", — згадує. "Мусила прив'язати гранату до його руки, бо наш боєць не здався б нікому, і мені також", — усміхається Лариса  на спогад кулеметника. Так і вивозила з поля бою:  тримала руку з гранатою, гладила закривавлену голову ровесника свого сина.

За роки війни Мама, Батя та Ярий винесли з поля бою сотні поранених і врятували сотні життів.

Я живий, мамо!

Згодом матір, батька і сина перестануть ставити в один медекіпаж. Днями були без зв'язку. Бувало, бачились п'ять  хвилин за два тижні. Обіймуться — і знову кожен на свій шлях червоної зони.

"Одного разу бачу медавтівку Ярика, а вона — як решето, вся прострілена. Серце зайшлося. Думаю, от і зустрілася зі сином. А Ярик мені махає рукою й кричить: "Я — живий, мамо, живий!" І я заплакала.

На мирній землі їй доводилося чути перший плач новонароджених. На війні випало почути, як ридає земля. До людського страждання ніхто не звикає.

Бої під Волновахою. Не було поряд ні сина, ні чоловіка. Сама Людмила, троє 200-х, аж одинадцять — 300-х, важкопоранених. У тому бою вона зазнала важкого поранення.

Зціпила зуби: спиняла кровотечі, перев'язувала рани майже наосліп. Не чула стогону, крику, пострілів. Її зір і слух "вимкнула" вибухова хвиля.

<!--img.title-->

"Я зробила все, що могла", — скаже втомлено. "У госпіталях хлопців прооперували, вижили всі одинадцять", — усміхнеться. Як забирали її поранену силоміць, змовчить. Із поля бою поверталися в одному кузові всі разом, мертві й живі. Допомога не прийшла.

<!--img.title-->

"Коли бачиш пораненого побратима, знаєш лише одне — мусиш урятувати", — каже Лариса Кирикович. Медики ніколи не з'ясовують, хто поранений — доброволець чи солдат ЗСУ. "Заради життя кожного", — таке гасло госпітальєрів.

Заради життя вони їдуть дорогами, що прострілюються. Йдуть мінними полями. Під кулями, свинцевим дощем "Градів", під пильним оком снайпера. На цій війні немає правил. Автівку з червоним хрестом обстрілюють насамперед. А перші автівки госпітальєрів були з відкритим кузовом...

Коли обстріл — усі ховаються. А польові лікарі залишалися в автівці. Адже там поранений. Після одного такого обстрілу Лариса побачила біля коліс автівки "градину", нерозірваний снаряд.

"Значить, ще не настав мій час", — усміхається. Такі випадки на фронті називають "днем народження".


 Мовою мирного життя

Ті, хто вижив в агонії війни, вміють захистити й урятувати. Не вміють лише принижуватися й просити. Мама, Батя і Ярий — також із таких.

Ані Лариса Кирикович, ані її чоловік, ані син не мають посвідчення учасника бойових дій. "Госпітальєри" — добробат. "Доброволець фронту" у перекладі на мову мирного життя означає "ніхто". Держава не дає їм зарплат, їм не виплачують компенсацію за поранення. Дітей загиблих не беруть до вишів на пільгових умовах. А вбиті бійці стають Героями лише для побратимів, матерів, удів та дітей.

Горда жінка каже — це її особисте. Це її вибір. Ніхто не змушував. Їхня родина пішла на війну добровільно: "Я робила те, що мала робити. Пам'ятаю кожного пораненого, якого вивозила. Знала: мушу це робити, мушу бути тут".

Найвищу нагророду Кириковичі отримали від волонтерів. Орден "Народний Герой України" — один на трьох. Татові, мамі й синові.

<!--img.title-->

Після чотирьох років війни медик із позивним Мама поїхала до Іспанії. Також добровільно. На заробітки. У рідному  містечку Ларисі Кирикович не знайшлося робочого місця. А пенсія польового госпітальєра, яка врятувала сотні людських життів, — 1431 гривня...

Коментарі зайві.

Світлана МАРТИНЕЦЬ,

фото з домашнього архіву