Я розповім про армію. Відверто

Разом з пацанами на Сході я пережив страшні часи. Але, попри все, служба у Збройних силах стала одним з найкращих періодів у моєму житті.

Я розповім про армію. Відверто

Здоровенькі були, матері й кохані тих, хто воював чи воює. Здоров, чоловіки, хлопці. Це не агітка, а текст, присвячений Дню Збройних сил України. Я просто розповім про ЗСУ.

Тепер я — ОР-1. Зрозумілою мовою — оперативний резерв першої черги. Я ніфіга не кадровий і, доки не напали на мою країну, не був військовим. Ходив щодня на роботу, шкаляв цигарки пацанам-солдатам, які прибирали біля паркану своєї "вече". Іноді приколювався з того, як вони під барабанний дріб марширують, зацікавлено дивився, як розкладають парашути на плацу (уже потім дізнався, що правильно казати не "парашут", а "купол"). Гм. Десантники. Молодці.

Армію до війни сприймав загалом як пузатих-вусатих генералів, солдатів у закоцаних "дубках", офіцерів, стурбованих бюрократичною писаниною. Арсенали утилізуємо, роззброюємося. З ким воювати? Захід за нас. Росія — друзі. Історія? Та всіляко було. Кому ми потрібні?

Ха! Зелені чоловічки, десант, який заблукав... На маєш! "Брати" прийшли!

Попри недільний березневий день 2014-го, під військкоматом стояв натовп таких самих прозрілих типів, які зрозуміли, що для того, аби бути громадянином України, треба поводитись, як громадянин. Треба брати в руки зброю. "Батьківщину захищати бажаєте?" — слова військового комісара в контексті подій звучали зовсім не пафосно. Так само непафосно прозвучала і відповідь: "Ну я ж за цим сюди і прийшов". Взяли на олівець, сказали чекати.

Читайте такожВелика війна чи велика провокація: аналітики - про план Путіна

Тим часом на Донбасі "мирні шахтарі" діставали із шахт спершу автомати, потім — міномети, "нони", танки, "гради". У степах України затримали російських десантників, які начебто заблукали.

Нарешті довгожданий дзвінок: "Записувались добровольцем? Приходьте на відправку". Вуаля! І ти вже військовослужбовець частини, попри яку щоранку йшов на роботу і солдатів якої пригощав цигарками.

Полігон, АТО, ротація, АТО, демобілізація. Рік минув. Відмітка у військовому квитку — ОР-1. Для когось це був просто ще один рік, нехай і в непростий для країни час. Але ти за цей рік зрозумів безліч речей.

Зрозумів, що справжній друг — не той, з ким можна ввечері пива бахнути, а той, хто крайнім ковтком води і крайньою сигаретою поділиться, з яким стоїш на позиції в найстрашніший час — від другої до четвертої. І впевнений, що все буде добре — прикриє, допоможе, винесе на своєму горбі якщо що. І впевнений, що ти з другом під час нападу ворога біжиш у правильноиу напрямку — біжиш відбивати напад.

Твій найбільший страх — не дати слабину, не забоятися, не натупити, не підвести пацанів. Не підвести! Байдуже, скільки нам років — 20 чи 55. Усі пацани!

/storage/2018/12/06/image/md_Rvqk_03-784-n.jpeg

Я бачив, як люди ледь не билися, щоби потрапити в екіпаж машини, яка їде до пацанів, що в оточенні. Вони знали, що всю бронетехніку, яка до них проривається, розстрілюють і палять російські найманці й сепаратисти.

А найсмачніша їжа, яку куштував, — не вишукана страва в ресторані, а кукурудзяна каша, зварена у випаленому цинку з під набоїв, котру ти з друзями їси просто руками, сидячи верхи на БТР. А "зельонку", де ви щойно ту кашу варили, от-от можуть накрити "гради".

Здається, найстрашніше слово, яке ти чув, — це крик: "Воздух!" Почувши його, ти вже на звук розпізнаєш, що зараз прилетить — міна, снаряд, "град". А потім ти розумієш, що "Воздух!" — це фігня. Найстрашніші слова — "Трьохсотий! Ні, один уже двохсотий". І хлопця, який днями відсвяткував лише 21 рік, вивезли. Тіло в багажнику "жигульки". Іншого транспорту не було. Тільки зранку курили-говорили. Двохсотий! Війна.

Цікавих, повчальних історій — вагон і ще ешелон. Не всі хочеться згадувати.

Але, попри все, розумієш, що служба в ЗСУ стала одним з найкращих моментів життя.

Ні, я не псих, зациклений на війні чи службі. Я погоджуюся, що в армії безліч пробем. Але це АРМІЯ. Вона показала окупантові, що є боєздатною, злою, жорсткою і жорстокою, якщо потрібно. Якби не ця народна армія, лінія розмежування пролягла б далі на захід від частково окремих адмінрайонів Луганської та Донецької областей.

Так от. Я — не агітатор. Носити меч може тільки вільна людина, громадянин. Це ще в часи до фейсбуку і вайфаю придумали — давні римляни.

Читайте такожКомандувач ВМС України пропонує Путіну себе в обмін на полонених моряків

Давні, але мудрі. Бо країна — це ми. Тільки від тебе залежить, якою твоя країна буде.

ЗСУ знають, що наша держава буде сильною і заможною. Бо нині саме ці хлопці роблять для цього все.

Вічна Слава і Пам’ять загиблим! Слава Україні, Слава ЗСУ! Зі святом, брати!

Віктор ДУДАР, ОР-1 ДШВ ЗСУ

ГОЛОВНІ НОВИНИ

18.01.2019
:
17.01.2019
показати більше