Жити і чекати. Історії жінок, чоловіки яких опинились у полоні

З часу останнього обміну полоненими минуло 9 місяців. Для них ' тих, хто чекає рідних із полону, ' цей час, наче вічність. Як це ' жити у невідомості та постійному очікуванні?

Жити і чекати. Історії жінок, чоловіки яких опинились у полоні

Нагадаємо, 27 грудня 2017 року літаки зі звільненими українськими заручниками приземлились в аеропорту Харкова, пише газета "Експрес". Взамін за 73-х наших Україна передала бойовикам 233 особи. Тоді Президент пообіцяв працювати над поверненням решти українських полонених. Однак досі десятки сімей чекають своїх рідних. Нещодавно біля Адміністрації Президента вкотре відбулась акція "Свободу захисникам України".

Дружини полонених бійців передали до Апарату Президента звернення з проханням виконати свою обіцянку — повернути полонених в Україну. 

"Треба бути сильною"

"Я була на 100% впевнена, що мій чоловік у списку тих, кого повернуть додому 27 грудня 2017 року, — розповідає Вікторія Пантюшенко, дружина полоненого бійця. —  Про погане думати не хотілося. Але..."


Вікторія і Богдан Пантюшенки — з Білої Церкви. Менеджерка освітніх програм і програміст. Майже два роки були просто друзями. Та дружба переросла у кохання. У серпні 2013-го вони побралися. А через рік Богданові прийшла повістка.

"Нещодавно у нас була п'ята річниця весілля. Та чотири роки з цих п'яти — Богдан у полоні, — зітхає Вікторія. — П'ятого вересня 2014-го його мобілізували. А взимку 2015-го під час бою під Путилівським мостом у Донецьку весь танковий загін, разом із моїм чоловіком, узяли в полон. 18 січня до мене зателефонував один із тих "козачків" і сказав про це".

Далі — довгих три місяці невідомості. 

"Потім мені показали статтю в газеті про донецького "отамана" і тих "козачків", що схопили мого Богдана. У квітні поліція так званої ДНР розбомбила їх, забрала полонених. Їх перевезли у колишнє приміщення Донецького СБУ. Там вони перебували 1,5 року. У списки на обмін полоненими мій чоловік не потрапляв".

Вікторія каже, що першу зиму Богдан провів у полоні в літній сорочці і легких штанах. Сепаратисти відмовлятись приймати будь-який одяг чи їжу від волонтерів. Лише через деякий час до них добрались представники ООН. Тоді Вікторія отримала лист від чоловіка. У червні 2016 року його перевели до Макіївської колонії. І відтоді від Богдана нема звісток...

"Ця біда змінила мене, — зітхає дружина полоненого. — Перестаю реагувати на якісь дрібні неприємності та проблеми...

На роботі треба тримати себе в руках, виконувати завдання. Але я постійно думаю, що ще зробити для того, щоби чоловіка повернули з полону. Треба бути сильною, кажу собі".

"Мамо, а де тато? Скажи мені правду!"

29-річна Катерина Глондар із Кропивницького познайомилась зі своїм чоловіком Сергієм 7 липня 2007-го. Через два роки одружилися.

"Він — кадровий військовий, на війні з самого початку, — розповідає дружина 30-річного полоненого. — 16 лютого 2015 року в перший день нібито "перемир'я" із вісьмома бійцями потрапив у засідку, так званий Дебальцевський котел. Двоє були важко поранені, ще двоє загинули. П'ятьох узяли в полон. Трьох із них уже звільнили, а от мій чоловік зі своїм побратимом — досі у сепаратистів.

"Козаки війська Донського" подзвонили мамі Сергія, і повідомили, що він у них. Мама запитала, як звуть її сина. Вони передали йому слухавку... Потім мама заталефонувала мені".

Востаннє чоловік виходив на зв'язок 21 червня 2016 року. Тепер він перебуває у Донецькому СІЗО.

"У нас дві донечки. Маші 5 років, Ані скоро буде три, — веде далі жінка. — У той день, коли Сергій потрапив у полон, я дізналася, що вагітна".

Старша донька пам'ятає батька. Раніше я казала їй, що тато на роботі, заробляє для нас гроші. А якось вона прийшла з дитсадочка і спитала: "Мамо, наш тато у полоні? Скажи мені правду! Для чого ти мене обманюєш?" І стала плакати. Маша дуже чекає тата. Аня ж бачить його лише на фотографіях..."

Катерина Глондар живе з доньками на орендованій квартирі, працює, щоби забезпечити діток.

"Часто згадую вечір, коли чоловік збирався на фронт, — каже жінка. — Я поралась на кухні, він сидів біля мене на стільці. Маша від нього не відходила, сіла на коліна, міцно притулилась і завмерла. Такої поведінки ніколи за нею не помічала. Мабуть, відчувала лихе..."

"Наше життя могло бути зовсім іншим"

Юлія і Олександр Корінькови — також з Кропивницького. Вчителька молодших класів і кадровий військовий ЗСУ. Олександр пішов до армії за покликом серця. У липні 2011-го склав присягу. Через рік познайомився з майбутньою дружиною. У 2015-му пара відсвяткувала весілля.

"Четвертого лютого 2015 року Олександра забрали в АТО. А 16 лютого він потрапив у полон під час виконання бойового завдання у Дебальцевому, — розповідає жінка. — Відтоді я живу в режимі очікування. Біль, страх, розпач, розчарування, істерика... 

Востаннє я розмовляла з ним 18 червня 2016 року — під наглядом конвою. Хлопців постійно кудись перевозили: то вони були у колонії суворого режиму, то у Донецькому СІЗО. Про це я дізналася з листа, який отримала від чоловіка 16 лютого 2018-го — через три роки з того моменту, як він у полоні".

Від звільненого бійця дружини полонених дізнались про страшні умови утримання їхніх чоловіків.

"Уявіть: перший місяць зими. Камера холодна, сира і волога. Вікно — наполовину скло, наполовину клейонка. Безліч тарганів і клопів.  Жодної медичної допомоги... Я боюсь навіть уявити, як почувається мій чоловік. Весь цей біль, страждання, знущання.

Наше життя мало бути зовсім іншим! — каже жінка. —  У нас уже могли би бути діти. Я працюю вчителькою, чужі малюки для мене — розрада. Коли запрацююся, не хочу йти додому. Там порожнеча. Мене ніхто не чекає. Я завжди сама. Але я переконана, що скоро коханий повернеться. І ми почнемо нове життя, будемо дихати одним повітрям зі смаком волі!"

Автор: Христина Біляковська

додати коментар

ГОЛОВНІ НОВИНИ

18.10.2018
:
17.10.2018
показати більше