Звісно, прояви агресії з боку поляків — це не новина. Українці, які жили тривалий час у Польщі, помічали гірше ставлення ще у 2024 році. Для багатьох ситуація виглядала загрозливою. “Spierdalaj” — таку фразу нині все частіше чують наші громадяни у свій бік.
“СТРАШНО БУЛО РОЗМОВЛЯТИ УКРАЇНСЬКОЮ НА ВУЛИЦІ”
...Катерина Жук із сім’єю виїхала у Польщу в 2022 році. Їхали саме у Варшаву, де киянка могла працевлаштуватися у польській інституції — Центрі Мєрошевського, а саме — у “Лабораторії Лемкіна”, де документують свідчення про злочини росіян в Україні. Пані Катерина дотепер працює на поляків, але з березня живе із сім’єю у Сербії.
“Ми виношували план переїзду чотири місяці. Кримінальні новини жахливі, — каже співрозмовниця. — Агресія поляків щодо українців почалася не пів року тому й ніяк не пов’язана ні з Бандерою, ні з УПА. Вона почалася ще з моменту, коли фермери вийшли на кордони і почали висипати українське зерно на землю. І це тоді, коли російське зерно спокійно заходило у порти в Гданську. Зрештою ми не збиралися жити у Польщі вічно, а лише на час війни. Тому не оформляли документів для того, щоб легалізуватися надовго.
З агресією у Польщі стикалися постійно. Навіть у 2022 році на заправці на мене кричала польська пані, аби я розмовляла польською. Довела до сліз. Мою дитину в школі намагалися знову відправити у перший клас. Це при тому, що син за пів року почав вже і читати, і розмовляти польською. У супермаркеті казали: “Spierdalaj!” (“Вали звідси!”). І ще якусь дурню услід. В останній рік в Польщі просто якийсь жах почався. Страшно було розмовляти українською на вулиці. А ще на мого сина та його друга поляк із сусіднього будинку спустив собаку. Діти ледь втекли. Добре, що добігли до кав’ярні. Нова вчителька у старшій школі не дозволяла розмовляти українською на перерві. Траплялося таке й у садочках. Тож ми вирішили переїхати в іншу країну”.
Розглядали Чорногорію, Хорватію, Молдову, Румунію, Болгарію. Але зрештою зупинилися на Сербії. Повертатися в Київ у квартиру, де неподалік нема укриття, не хотіли.
“До речі, у Варшаві я дуже довго шукала помешкання. Коли чули, що ми з України, то кидали слухавку, — продовжує Катерина Жук. — А в Смедерево у Сербії знайшла за тиждень. Люди привітні, сусіди намагаються мені допомогти. У супермаркеті жінка запитувала, звідки ми. Коли почула, що з України, то сербською сказала: “Ми з вами душею і серцем”. Я ледь не заплакала, бо не чула таких слів надто довго. Тут ми можемо говорити своєю мовою і не оглядатися. Щодо ситуації у Польщі, то там спрацювала російська пропаганда. Зрештою нам також кажуть, що серби проросійські. Але я бачу зовсім інше”.
“ПОЛЯК ПОГРОЖУВАВ МОЄМУ ЧОЛОВІКОВІ МОНТУВАЛКОЮ”
Сім’я Юлії Мороз із Сум теж виїхала з Польщі. Тепер родина живе у Словаччині. “Ми з чоловіком та двома дітьми віком 6,5 та 1,5 року приїхали у Польщу в 2022 році, — розповідає пані Юлія. — Спершу нас поселили в номері готелю біля Балтійського моря. Та невдовзі переїхали на квартиру. Чотири місяці отримували грошову допомогу на оренду житла. Крім того, були виплати на дітей 800+. Насправді у Польщі я зустрічала дуже хороших людей. Та, вочевидь, це нетипові поляки. У нашої старшої доньки — синдром Аспергера. І ми познайомилися з чоловіком, у сина якого теж діагностоване таке порушення. Цей наш знайомий працював у міжнародній організації та спілкувався зі мною англійською мовою, бо польської я не знала. Його дружина — лікарка. Щоразу вони запитували, чи можуть чимось допомогти. Також у нас була 90-річна сусідка, яка дуже добре ставилася до дітей. Завжди пригощала цукерками, намагалася допомагати українцям”.
Та все ж прояви дискримінації таки були. “Коли ми шукали квартиру, аби винаймати її за власні кошти, то написали 15 власникам, — пригадує Юлія. — І 14 з них відповіли, що їхні помешкання можуть орендувати лише люди, які народилися і виросли у Польщі. Зрештою ми поселилися у двокімнатній квартирі на 5 поверсі в будинку без ліфта і балконів, де потрібно було за все доплачувати. Зокрема, за wi-fi. За саму квартиру платили щомісяця 500 євро, хоча вона стільки не вартувала. Оренда кращого помешкання коштувала б від 1500 євро. Якось я їхала в Україну. Зібрала всі речі в багажник на даху авто, яке стояло під будинком. Вночі цей багажник зняли і вкрали зі всіма речами. Коли приїхала поліція, то лише запитали, чи маємо страхівку на машину. Звісно, ніхто нічого не шукав. Був також випадок, коли поляк погрожував моєму чоловікові монтувалкою начебто через відірване дзеркало в автівці. Річ у тім, що в нас машина з українськими номерами. А для поляків це, як червона ганчірка для бика. Вони нас таки ненавидять”.
Чоловік Юлії 5 років працював у Польщі, розмовляє польською. “Він знав про ставлення поляків до українців. Та, попри це, я думала, що треба продати житло в Україні й купувати нерухомість у Польщі. Навіть обирала місто, — каже співрозмовниця. — Бачила ж, що багато українців знаходять своє місце у цій країні, живуть, працюють. Та невдовзі через ставлення поляків мій запал зник. Уже думала, що треба змінювати країну. Та й чоловік казав, що в Польщі нам буде дуже важко. Ми розуміли, що ця країна — невдалий вибір. До речі, коли ми виїжджали з квартири, попередньо повідомивши про це власника, нам не повернули ні завдаток, ні кауцію. Це 900 євро. Сказали звертатися до суду”.
Сім’я виїхала з Польщі ще перед тим, як в країні почали скорочувати соціальні пільги та виплату допомоги для українських біженців. Після Польщі оселилися у Румунії. “Там мені було добре, — пригадує Юлія Мороз. — Могла спілкуватися з людьми англійською. Проте діти не знають мови і їм було важко. Старша донька встигла вивчити польську. Тож ми вирішили переїжджати в іншу країну, що недалеко від України і де є одна із мов слов’янської групи. Так обрали Словаччину. І в цій країні, порівняно з Польщею, набагато краще. Словаки більш стримані. Іноді в школі словацькі діти кажуть українським, щоб поверталися додому, але вчителі роблять зауваження. Загалом, поживши у трьох різних країнах, розумію, що в жодній не зможу адаптуватися і залишитися назавжди. Тому хочу повернутися в Україну. Звісно, не у Суми, але хоча б на Закарпаття, де мені комфортно”.
“ДО НАС СТАВИЛИСЯ ТАК, НІБИ МИ — НАЙКРАЩІ В СВІТІ ЛЮДИ”
Попри напругу у стосунках з поляками, частина українців таки залишається у цій країні.
“Я подовгу жила у Польщі в двох місцях, — розповідає Наталія Трохим, перекладачка, письменниця і видавчиня. — З перших днів війни сотням українських літераторів і митців дали притулок у центрі “Пограниччя — мистецтв, культур і народів” у Сейнах і в садибі Мілоша в Красногруді. Це був незабутній, неймовірний і абсолютно прекрасний досвід. У перший рік там було приблизно 200 українських сімей, яких приймали з котами та собаками. До нас так ставилися, ніби ми — найкращі в світі люди. У центрі “Пограниччя” видали 40 томів української поезії у перекладі на польську.
Чесно кажучи, мені завжди в Польщі щастило. Ніколи не приховувала, що я — українка. Непогано розмовляю польською, але з акцентом. Та через цей акцент поляки чомусь думають, що я литовка. Нині живу із донькою та онуками в місті Сосновець. Завжди спілкуємося між собою українською. Декілька разів я забирала онучку Дарку з садочка. Їй шість років. Дорогою розмовляла з нею українською. Одного разу дитина каже: “Тихо, бабусю, не говори зі мною українською, бо зараз на нас якась тітка нападе”. Виявляється, одного разу вона з мамою поверталася додому. Розмовляли українською і якась тітка засадила сумкою в обличчя дитині. Звісно, вона налякалася. Відтоді боїться спілкуватися на вулиці українською. Хоча я особисто ніколи з подібним не стикалася. Ну, хіба що польська прикордонниця кричала до мене з внуком, що депортує. А ще на кордоні поляки по декілька разів кажуть, щоб знімала й вдягала окуляри. Мовляв, на фотографіях у документах я не схожа на себе”.
Донька пані Наталії залишається у Польщі з вагомих причин. “У 2022 році я приїхала сюди з трьома дітьми, — розповідає Ярина Бурбан. — Поки діти ще маленькі, то не планую повертатися додому. Мій син з аутизмом у Польщі вперше пішов у садок. В Україні казали, що він має бути самостійний — їсти сам, ходити у туалет, переодягатися. У Польщі всі діти мають обов’язково ходити до школи або в дошкільні заклади. У їхніх садочках є навіть лежачі дітки, яких вивозять на прогулянки. І це дуже важливо. Не знаю, чи в Україні колись буде такого рівня інклюзія. Розумію, що для моєї дитини це дуже важливо. І готова з деякими умовами миритися, лиш би в сина була ця опіка. І це стосується усіх батьків, які мають дітей з інвалідністю. Вони потрапляють у різні ситуації, але розуміють, що в Україні таких умов не буде.
Крім того я знайшла фантастичну роботу (у Fundacja Iskierka). Це благодійний фонд, який опікується онкохворими дітьми. Йдеться не тільки про заробіток. Це, можна сказати, моя місія. У нас є підопічні з України, яким потрібен супровід. Наприклад, оформлювати виплати, документи для одержання соцдопомоги, посвідчення про інвалідність. Раніше все це було значно легше робити. Погіршення ставлення до біженців в урядових установах я помітила у 2024 році. Вже тривала передвиборча кампанія, підготовка до президентських виборів. Тоді звучали відверті висловлювання, що українці мають повертатися додому, що біженців не будуть трактувати так, як поляків. Батькам могли сказати, що виплат не буде, бо вони — українці. В установах взагалі перестали приховувати, що таке ставлення пов’язане з національністю. Та щодо лікування дітей українських і польських, то не помічаю різниці у ставленні лікарів. Навпаки, мені здається, що для українських дітей фонд робить значно більше. За необхідності забезпечує одягом, їжею... І це такий добрий знак”.
Все ж співрозмовниця зауважує, що тепер українців позбавляють соціальних виплат навіть через дрібні проблеми. Трапляється багато ситуацій, коли урядові установи ставлять палиці в колеса. Наприклад, виплата 800+, яка призначається на всіх дітей у родині, для поляків не залежить від заробітків і працевлаштування. На дітей же непрацевлаштованих українців така виплата не передбачена. У примітці в законі зазначено, що ця вимога не стосується батьків, які мають на утриманні дитину з інвалідністю з потребою сталого нагляду. Та ZUS (Установа соціального страхування) трактує це так, як хоче.
“Знаю, що деякі українські діти стикаються з булінгом у школах, але це не завжди через національне підґрунтя, — додає Ярина Бурбан. — А от у садках я ніколи не зустрічалася з негативним ставленням до наших дітей. Якось на свято всім дали вивчити вірш, у якому згадувалася російська фраза. Я звернулася до дирекції і цей віршик замінили. До мого зауваження поставилися з розумінням. Очевидно, що все залежить і від кола спілкування. Різне трапляється. Була свідком, коли туристи купували хот-доги, розмовляли англійською і якийсь дядько поляк почав кричати, що в Польщі всі мають говорити польською. Мені здається, що поляки з великою повагою ставляться до іноземців, які добре вивчили їхню мову. Це для них доказ лояльності”.
