Вони росли разом із молодою державою — пішли до школи вже в незалежній Україні, дорослішали під час криз і революцій, пережили пандемію, а тепер живуть у час повномасштабної війни. Їм — 35, як і незалежній Україні. Ми розшукали ровесників Незалежності, щоб дізнатися, як склалося їхнє життя, яким вони бачать майбутнє країни й про що мріють.
“КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА — ВСЕ ВІДБУДУЄМО”
● Сергій Музичук. Фото з архіву співрозмовників (5)
У день, коли Україна стала незалежною, народився Сергій Музичук у Полонному, що на Хмельниччині. Через 32 роки він став на її захист, а згодом потрапив у російський полон, де провів рік і сім місяців. Тому як ніхто інший знає справжню ціну незалежності.
“Мабуть, я дуже хотів народитися вже в незалежній Україні, тому й дочекався саме цієї дати, — жартує Сергій. — У дитинстві ще не настільки усвідомлював, у який особливий день з’явився на світ. А коли подорослішав, то, звісно, дуже цим пишався”.
Ще до повномасштабного вторгнення його списали зі служби за станом здоров’я. Але залишатися у тилу Сергій не хотів і в 2023 році став на захист країни. “Багато хто казав: “За що ти пішов воювати? За владу?” — згадує. — Але до чого тут влада? Я пішов, щоб росія ни не прийшли до мене додому”.
У 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді Сергій був стрільцем, виконував бойові завдання на Харківщині, де в листопаді 2023 року потрапив у ворожий полон. “Був у Білгороді, Луганську, Башкортостані, — веде далі співрозмовник. — Як ставилися? По-всякому. І били, і знущалися. Полоненим пропонували залишитися у Росії, підписати контракт і, мовляв, усе буде добре. Але 90% хлопців відмовлялися, бо хотіли одного — додому”.
У полоні захисник провів 1 рік і 7 місяців. Додому ж повернувся 23 травня 2025- го. “До останнього не вірив, що це справді відбувається, — зізнається Сергій. — Нас декілька разів “везли” на обмін. А потім виявлялося, що просто перевозили в інше місце. Такий собі психологічний терор. Коли нас привезли в Україну, то ті перші емоції навіть важко передати. Я був щасливий”.
Сергій Музичук звільнився зі служби. Тепер відновлюється, працює у знайомих на СТО. Каже, що його знову тягне до війська, тому не виключає, що повернеться на службу. Своє 35-річчя планує зустріти в Києві — там, де почалася історія незалежної України. “Про що мрію? Щоб закінчилася війна. Хочеться миру, спокійного неба й ночей без тривог. А далі потихеньку все відбудуємо”, — певен він.
“МИ ВЖЕ НЕ СОВКОВІ”
● Тетяна Чемісова.
Тетяна Чемісова народилася у Василівці на Полтавщині. Навіть знає точний час — близько 14-ї години. “На всіх лінійках, на всіх урочистих заходах у школі завжди говорили, що в нас є така ровесниця Незалежності. Я дуже цим пишалася. Також мене запрошували до обласного центру на ювілейні святкування, де ми збиралися разом з іншими дітьми, що народилися цього дня”, — каже Тетяна.
Вона пам’ятає різну Україну. Мама працювала вчителькою, батько свого часу втратив роботу, грошей було катма. “У 90-х роках це була економічно нестабільна країна. Але водночас — мирна й сильна, яка змінювалася просто на моїх очах, — згадує жінка. — Підліткою я писала вірші під час Помаранчевої революції. А вже у 2014 році, коли навчалася у виші, виходила на акції у Полтаві на підтримку європейського вибору України”.
Тетяна працювала вчителькою біології, а згодом вступила до аспірантури за напрямом “психологія”. 24 лютого 2022 року була у Полтаві. “Спочатку панувала така атмосфера, коли ти просто не знаєш, що буде сьогодні, що буде завтра, куди рухатися. Але потім ми навчилися з цим жити, — зауважує співрозмовниця. — Чоловік пішов служити до Нацгвардії. А я продовжила працювати заступницею директора з виховної роботи в медичному коледжі”. Горе не оминуло їхню родину — у 2025 році брат Тетяниного чоловіка зник безвісти на Покровському напрямку.
“Особливо тепер гостро розумієш, що ціна нашої незалежності дуже висока. Бо українські воїни платять за неї найціннішим — своїм життям, — каже співрозмовниця. — Якою б я хотіла бачити Україну в майбутньому? Передусім вільною, сильною і безпечною. Такою, з якої нікому не хотілося б виїжджати”.
Своє покоління Тетяна вважає вільнішим і сміливішим: “Якось навіть з одногрупниками говорили, що ми не совкові. Не боїмося бути бунтарями, відстоювати те, чого хочемо”.
“Я З УКРАЇНОЮ — ДВІЙНЯ”
● Олег Боровський.
Олег Боровський народився у ніч на 24 серпня 1991 року. Для його батьків цей збіг став несподіванкою. “Я з Україною — двійня, — жартує чоловік. — Горджуся тим, що народився вже в незалежній Україні. Сьогодні ми можемо вільно носити вишиванки, тризуб чи синьо-жовтий прапор, співати свій гімн. А колись за це могли й заарештувати”.
Дитинство Олега минуло у Белзі на Львівщині. До Дня Незалежності там щороку влаштовували концерти, козацькі ігри та різноманітні змагання. Оскільки він народився саме 24 серпня, його не раз вітали зі сцени. “Про мій день народження завжди всі пам’ятають. Навіть якщо намагаюся приховати дату у соцмережах, знайомі й родичі все одно вітають. На роботі, коли питають дату, то всі одразу дивуються: “О, ти ровесник України”, — каже гордо чоловік. Нині він живе в Шептицькому разом із дружиною та 10-річним сином. Дев’ять років тому після ДТП отримав травму хребта, переніс операцію і має інвалідність першої групи. Вісім років Олег майже не виходив з дому. Рік тому повернувся до роботи — працює різноробом на меблевій фабриці.
“Багато молодих українців полягло, багато опинилося у полоні. І це найстрашніше, — зітхає співрозмовник. — Мені дуже прикро, що хлопці на нулі ризикують життям, а депутати й чиновники дозволяють собі те, чого не повинні. Хочеться вже трохи справедливості для цієї країни”.
“ХОЧУ, ЩОБ УКРАЇНА ПО-СПРАВЖНЬОМУ СТАЛА НЕЗАЛЕЖНОЮ”
● Мар’яна Орловська.
Мар’яна Орловська родом із села Поториця на Львівщині. Народилася приблизно в момент проголошення Незалежності. Каже, у пологовому будинку мамі аплодували, а лікарі жартували: “Ось і народилася наша незалежність”.
У дитинстві Мар’яна не раз брала участь в урочистостях до Дня Незалежності. На 10-річчя держави дітей, які народилися 24 серпня 1991 року, возили до Львова. А в 16 років у центрі Сокаля їй та іншим ровесникам України урочисто вручили перші паспорти.
“Народитися в цей день — означає бути особливою”, — каже Мар’яна.
За фахом вона економістка. Працювала у «Червонограджитлокомунсервісі» — у ремонтно-будівельній дільниці, де під її керівництвом було близько 20 працівників. Після початку повномасштабного вторгнення виїхала до Польщі. Там працювала на пакуванні дієтичного харчування та прибирала в готелі. Нині живе у Відні й працює сама на себе у сфері обслуговування.
“Я хочу, щоб Україна по-справжньому стала незалежною. Щоб люди мали гідно оплачувану роботу, а не отримували копійки, за які ледве виживають. Щоб були гідні робочі місця і людям не доводилося їхати на заробітки”, — зауважує співрозмовниця.
Мар’яна підтримує українських військових — регулярно донатить і долучається до перевірених зборів. Серед її друзів є військові. Один із них — командир на Запорізькому напрямку. “Коли він мені пише “плюс”, я вже радію, бо знаю, що все добре. Був ще один друг, який воював із 2017-го до 2020 року. У 2022-му знову пішов на фронт. У 2023 році його сильно поранили, він довго лікувався в Німеччині, але нещодавно помер від інсульту. Війна забирає найкращих”, — зітхає жінка.
“ДУЖЕ ХОЧУ ДОДОМУ”
● Алла Коновал.
Алла Коновал із Чернігова народилася вночі 24 серпня 1991 року. “Не раз, коли люди чули дату мого народження, дивувалися: “Як так? Це ж не заплануєш — у таке велике свято народитися”. На весь Чернігів тоді народилося шестеро діток — п’ятеро дівчат і один хлопець. А на 10-річчя Незалежності про нас написали в газеті, й тоді я стала відомою на все місто, — згадує жінка. — У дитинстві життя здавалося простим і безтурботним. Морозиво було найсмачніше — крем-брюле, лимонад теж. На канікули їздила до бабусь і дідусів, ходила до школи — і ні про що погане не думала. Просто насолоджувалася життям”.
Під час Революції Гідності Алла вже була студенткою. А 24 лютого 2022 року війна прийшла до її рідного Чернігова. “Росіяни йшли через наше місто. Було страшно бачити танки, як усе палає. Коли ми потрапили під “Гради”, я думала: все, це вже кінець, — зізнається співрозмовниця. — За містом у бабусі є будинок, ми якийсь час були там, але вибухи не припинялися”.
Через місяць Алла виїхала до сестри в Польщу. Спочатку працювала у супермаркеті, потім півтора року пакувала пряники на заводі, зокрема в нічні зміни. Тепер координує роботу 35 працівників на виробництві. “Я так хочу вже додому! Як тільки закінчиться війна, повернуся із сином в Україну, у рідний Чернігів, — запевняє жінка. — Бо правду кажуть: всюди добре, а вдома — найкраще. Тут наше життя, наш дім і наше майбутнє”.
