У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, він став на захист рідної країни. У батальйоні “Азов” проявив себе як талановитий розвідник і артилерист. Після повномасштабного вторгнення підполковник на псевдо “Білотур” тримав оборону Маріуполя...
“Наші батьки познайомились у Хмельницькому, де згодом і народився Дмитро. Коли йому було два роки, переїхали до Черкас, там вже на світ з’явилася я, — розповідає сестра воїна Тетяна Лісова. — З братом було легко й комфортно. Могла зателефонувати йому в будь-який час з радощами чи сльозами, він вмів вислухати, порадити й пожартувати, якщо це було доречно. Дмитро дуже любив Черкаси. Вже потім, коли він був на “Азовсталі”, надсилала йому світлини квітучого міста, щоб підбадьорити. А ще він шанував нашу мову, традиції. Добре знав Біблію, вивчав різні релігії, потім став рідновіром. Навіть обрав собі позивний “Білотур”, це рідкісне давньослов’янське ім’я, яке означає “біла (або священна) сила”.
Дмитра завжди вабила військова справа. До речі, може, й не випадково. Адже наші дідусі по маминій і татовій лінії були військовими. Тож одразу після закінчення школи за направленням Черкаського приладобудівного заводу брат пройшов навчання у Балтійському державному технічному університеті на військово-морській кафедрі. Повернувшись додому, працював інженером-конструктором у науково-виробничому комплексі “Фотоприлад”. Із 1998-го служив контррозвідником у СБУ. Звільнився в запас у 2005-му”. За словами співрозмовниці, коли в 2014 році почалася російсько-українська війна, брат не зміг поновитися на службі в СБУ, тож пішов у “Азов” рядовим військовим. Лише коли батальйон увійшов до складу Нацгвардії, його поновили у званні майора.
Офіцер став заступником командира полку “Азов” із застосування артилерії. “Він був професійним воїном, виховав не одну когорту артилеристів, провів чимало ризикованих і блискучих бойових операцій, зокрема на Світлодарській дузі, — зауважує сестра. — Брат мав багато нагород, як-от “Козацький хрест” ІІІ і ІІ ступенів, орден “За мужність” ІІІ ступеня та інші. Другу вищу військову освіту він здобув у 2022 році в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського”.
Велика війна застала підполковника Дмитра Букарьова в Маріуполі. “Саме брат організовував переправу поранених на човнах, вивіз залишки боєприпасів. Пліч-о-пліч з побратимами він відбивав шалені штурми окупантів. Ми весь час тримали зв’язок. Хоч Дмитро був небагатослівним, адже ситуація у місті була складною, — ділиться Тетяна Лісова. — 20 травня за наказом вищого військового керівництва “азовці” здалися у полон. Перед тим Дмитро знищив свій телефон, щоб ворог не отримав зайвої інформації. Їх тримали в Оленівці. А в ніч на 29 липня росіяни вчинили теракт. Про нього я дізналась із чату “азовців”. До останнього не вірила, що Дмитро загинув. Але вже потім побратими підтвердили, що він був у тому злощасному бараці... Лише 11 жовтня 2022 року тіло Дмитра повернули. Дуже довго тривало слідство, ДНК-експертиза, тому ми похоронили нашого воїна аж 8 липня 2023-го у Черкасах”.
51-літнього захисника посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІ ступеня та присвоїли звання полковника. 18 травня минулого року Дмитрові Букарьову встановили пам’ятник у Холодному Яру. Для нього це місце було сакральним.
