Володимир родом із селища Олександрівка, що на Кіровоградщині. Здобувши освіту у військово-інженерному інституті, став військовим сапером-інженером, працював у пожежній частині (після реформування — в ДСНС) міста Олександрії. У 2015 році долучився до окремого загону спецпризначення Нацгвардії. Відтоді разом із побратимами виконував бойові завдання на Донбасі.
“Ми виявляли диверсійні групи противника, знешкоджували вибухонебезпечні предмети, які закладав ворог”, — пояснює співрозмовник. І хоч перший шлюб не склався, він далі брав участь у вихованні сина Івана. А згодом одружився з Анною, у подружжя народилось двійко дітей — Марк і Варвара. У 2020 році Володимир повернувся до цивільного життя.
“Одразу після початку повномасштабного вторгнення звернувся до попереднього місця служби, тоді — до військкомату, усюду сказали чекати. А навесні 2022-го побратим покликав мене у новостворений 39-й окремий стрілецький батальйон на посаду командира інженерно-саперного взводу”, — розповідає. Жоден з його підлеглих не мав досвіду в саперній справі, лише кілька бійців перед війною працювали на гірничих кар’єрах підривниками. Тож спершу Володимир Собовенко проводив навчання, а тоді підрозділ почав виконувати бойові завдання на Херсонському напрямку.
“Зокрема, щоби у контрнаступальних діях могли просуватись інші підрозділипроводили, ми займались нешкодження мінних полів, які облаштував противник. Одне з них простягалось на 14 кілометрів, там протитанкові міни лежали в чотири ряди, а під кожною четвертою була пастка — ще одна міна, — пояснює майор Собовенко з позивним “Локі” (у скандинавській міфології — бог хитрощів). — Знешкоджені міни вивозили КАМАЗами, в кузові одного поміщалось до 500 штук. Крім того, влаштовували мінні загородження, щоб спинити просування росіян, виявляли ворожі склади з боєприпасами, розміновували їх, а тоді передавали снаряди нашим артилеристам і танкістам”.
4 березня 2023 року група “Локі” проводила інженерну розвідку й знищувала міни на дорогах і полях у напрямку села Червоний Маяк. Та їх помітив ворожий безпілотник, тоді стала бити ствольна артилерія. Четверо саперів застрибнули в машину, командир сів за кермо. “Ми мчали зі швидкістю понад сто кілометрів. Раптом переднім колесом з мого боку наїхали на протитанкову міну, внаслідок вибуху машина пролетіла метрів 30 і впала на бік. Потім наші дронарі розповіли, що неподалік того місця було ще дві ворожі міни, тож нам пощастило”, — зауважує Володимир. Після вибуху “Локі” знепритомнів. Побратими витягнули його з машини, наклали на ноги турнікети. Неподалік працювала інша група саперів, тож примчали на допомогу.
Пораненого доставили в польовий госпіталь у Бериславі, там зашили повіку на правому оці, встановили на ушкоджені гомілки апарати зовнішньої фіксації. Тоді перевезли до Миколаєва. “Отямившись, побачив, що ноги є, хоч і не відчував їх”, — згадує Володимир. “Кілька днів чоловік не був на зв’язку, нарешті подзвонив. Сказав, що підірвався на міні”, — ділиться Анна Собовенко.
В одеській лікарні ще мали надію врятувати воїну ноги, але після ревізійної операції визнали — не вдасться. Тож медики провели ампутацію на рівні середини гомілок. Майже тиждень Володимир перебував у реанімації, опісля його перевели до стаціонару, де з часом почав пересідати в колісне крісло.
Коли боєць проходив реабілітацію, поряд увесь час була дружина — допомагала й підтримувала. “Запевняла його, що все вдасться, на це потрібен час. А дітей готувала до того, що тато втратив ноги, але знову ходитиме завдяки протезам”, — каже Анна. “Перші кроки на тренувальних протезах я робив, спираючись на ходунки. Було важко, — зауважує співрозмовник. — Але потроху став виходити з палати у коридор, потім — надвір. У середині серпня отримав постійні протези. Тоді поїхав додому, діти дуже раділи зустрічі. А першого вересня повів Марка до першого класу”.
Володимирові Собовенку призначили першу групу інвалідності довічно й списали зі служби. Навесні 2024 року він зайнявся адаптивними видами спорту. “Гольф, плавання, більярд. На міжнародному чемпіонаті з волейболу на колісних кріслах здобув “бронзу”, — розповідає ветеран, який ще й працював інструктором з мінно-вибухової справи у Центрі національного спротиву. — Минулої весни вперше почав ходити в гори на протезах. Тоді за вісім годин подолав 14 кілометрів, піднявшись на гору Кострича, хоч було важко тримати баланс на слизькому грунті, адже перед тим випав дощ. Та це сходження мотивувало рухатись далі”. А взимку Володимир з дружиною підкорили Говерлу.
Також ветеран зайнявся рафтингом (сплав річками, зокрема й гірськими, на спеціальних надувних човнах). А цьогоріч пристав на пропозицію благодійного фонду “Друге дихання” піднятись на Арарат — найвищу точку Вірменського нагір’я. 24 червня почав сходження на вершину з двома ветеранами війни. “У перший день ми піднялись на висоту 3300 метрів, там вже було менше кисню, тож адаптовувались, аби легені звикли, — розповідає Володимир Собовенко. — Тоді провели тренувальне сходження на висоту 4100 метрів.
А за кілька днів, попри те що на горі вперше за 40 років був аномально високий сніговий покрив, дістались вершини (5137 метрів). Було дуже важко й виснажливо. Але я щасливий, що випробував себе й подолав цей шлях”. Український ветеран став першим у світі, хто піднявся на Арарат на протезах.
Володимир Собовенко не припиняє занять спортом, планує нові сходження. А оскільки в цивільному житті саперові, ще й після подвійної ампутації ніг непросто реалізувати себе, здобуває другу вищу освіту. “Вірю, що мій приклад може допомогти іншим військовим, які зазнали важких поранень, не занепасти духом. Попри все, нам є куди рухатись”, — запевняє 37-річний ветеран.
