Володимир народився і виріс у селі Верхівськ, що на Рівненщині, мав старшу сестру й брата. З дитинства любив спорт, вивчився у коледжі на правознавця, а після строкової служби здобув вищу освіту в Київському національному університеті права. Спершу працював у суді, згодом — в охоронній сфері, професійно займався тайським боксом. Разом із коханою Галиною виховував донечку.
“Чоловік обожнював Ангелінку, — каже дружина. — Після початку повномасштабного вторгнення він наполіг, аби ми виїхали з країни. Довіз нас до кордону, а тоді приєднався до 104-ї бригади ТрО. Згодом ми повернулись — я хотіла бути ближче до коханого і щоб час до часу Ангеліна бачилась зі своїм татком.
У листопаді 2023 року чоловік зателефонував і радісно повідомив, що перевівся до Третьої окремої штурмової бригади. Мріяв про це давно й пишався, що все вдалося”. Володимир Розумець став штурмовиком і бойовим медиком, взяв собі позивний “Сталкер”. Брав участь у боях за Авдіївку, Красногорівку, що на Донеччині.
“Восьмого березня 2024 року сказав, що йде на завдання й кілька днів не буде на зв'язку. А в ніч на 12 березня я прокинулась із відчуттям тривоги. Серце підказувало: щось сталось, — пригадує Галина. — Наступного дня почала обдзвонювати побратимів. Вони сказали, що Володя поранений у ліве стегно, запевнили: все добре, чекає на евакуацію”.
Та згодом дружину сповістили про те, що 13 березня в селі Орлівка (Покровський напрямок) старший солдат Володимир Розумець зник безвісти. Мати й донька воїна здали зразки ДНК, а дружина надала його особисті речі, зокрема, боксерську капу.
“Ми давно дружили, Володя хрестив мою дитину. Потім разом воювали в складі Третьої штурмової, на завдання завжди йшли в парі, — розповідає побратим Олександр з позивним “ВДВ”. — Ми заходили в те село вночі, треба було вибити ворога з двоповерхового будинку, в одному з під’їздів якого були наші бійці, а в підвалі — місцеві жителі. Росіяни гатили з даху, але нашій групі вдалось прорватись до будинку, почався важкий ближній бій.
Потім мене поранило. У госпіталі я дізнався, що “Сталкера” теж було поранено в ногу, він чекав у підвалі будинку на початку села на евакуацію, але заважав щільний ворожий вогонь”. Згодом у будинок влучив снаряд, бетонні перекриття обвалилися...
Галина не вірила, що її коханий загинув. “Володя не мав шкідливих звичок, а завдяки спорту був витривалим, — ділиться дружина. — Тож я знала: зможе вижити в полоні. Відтак наступні роки усюди його шукала. Якось у соцмережі виставили фото полоненого — я побачила схожість. Подала знімок на портретну експертизу, яка підтвердила, що це він. Але згодом виявилось — то була помилка”.
...19 років тому помер батько Володимира, чотири роки тому — його брат. Мати не витримала невідомості й очікувань звістки про свого молодшого сина — її серце зупинилось в грудні 2024-ого (невдовзі після того помера її старша донька). А цьогоріч 27 липня слідчий повідомив Галину, що є співпадіння за аналізом ДНК. Тіло її чоловіка повернули до України під час репатріації з РФ. “Навіть тоді я не повірила. Та впізнала коханого за татуюваннями, ще й побачила і слід від поранення у ліву ногу, якого він зазнав перед загибеллю”, — каже дружина.
37-річного Володимира Розумця поховали на Алеї Героїв у Рівному. “Він йшов захищати свою Батьківщину й дитину! Був відважним, мужнім воїном. Навіть коли ми потрапляли в повне оточення, бився до останнього”, — запевняє побратим Олександр.
Недавно Ангеліна пішла до першого класу. “На рік пізніше, бо я сподівалась, що Вова повернеться і поведе доньку до школи. Ми мріяли придбати будинок і завести собаку, а ще — поїхати на море, якого коханий ніколи не бачив, — зітхає Галина Кот. — Щоразу, прокидаючись, сподіваюсь, що все це неправда, що це страшний сон...”
