Вже 27 років Іван Теремко є настоятелем храму Архистратига Михаїла ПЦУ у прикарпатському селі Глушків. Життя священника різко змінилося у 2002-му.
“Це була п’ятниця. Я поїхав допомогти священникові із сусіднього села, який через сильну заметіль не міг сам дістатися на парафію, де мав служити літургію. Мело страшенно, був вечір, а за селом уже майже нічого не було видно, — згадує 60-річний Іван Теремко. — Ми збилися з дороги і заїхали у болотисту місцевість. Коні загрузли по животи. Я був у низьких черевиках, зіскочив у болото і набрав повні черевики води. Мороз тим часом дужчав”. Каже: за кілька годин обморозив ноги й уже не міг рухатися. Їздовий пішов шукати допомогу, а отець Іван залишився серед поля сам. “Я повз на колінах і руках і в якийсь момент уже молився: “Господи, прийми мою душу”. Розумів, що виходу майже немає”, — зауважує співрозмовник.
Та раптом у темряві священник почув гуркіт техніки. То крізь заметіль пробивалася “швидка”, яка везла чоловіка на операцію, а поряд їхали трактори й бензовоз. “Мене помітили й забрали. Я ще просив підвезти до першої хати, казав, що далі сам дійду. Але ноги вже були ніби металеві. Так я опинився в лікарні”, — розповідає. Наступного дня його руки, ноги й обличчя вкрилися пухирями. Отця Івана перевезли до Івано-Франківська, де лікарі одразу ампутували одну ногу. Другу намагалися врятувати — ставили металеві конструкції. Але намарно.
“У мене також було обмороження 85% поверхні рук. Лікарі вже готували до операції, але раптом тканини стали відновлюватися, і ампутацію скасували, — каже священник. — Професор ділився, що у своїй практиці такого ще не бачив”.
Загалом у лікарні отець Іван провів три місяці. За цей час схуд удвічі — з 90 до 45 кілограмів. Дружина не залишала чоловіка самого ні на день.
“Коли лікарі сказали, що можуть ампутувати не лише ноги, а й руки, мені стало страшно, — згадує 58-річна Галина Теремко. — Але перед чоловіком я цього не показувала. Завжди усміхалася, підтримувала його. Казала, що все буде добре, життя триває. А вже коли виходила з палати — плакала. У лікарні була капличка, то я щодня ходила туди молитися. Він просив: “Ти ще молода, залиши мене”. А я відповідала: “Якщо хотіла тебе здорового, то хочу і такого”.
Невдовзі отцеві Івану встановили перший протез. Лікарі намагалися врятувати п’яту, тому одна нога залишилася довшою. “Коли я приїхав на протезування до Німеччини, мені пояснили, що нормально ходити не зможу, якщо не зробити реампутацію”, — зауважує священник.
Іван Теремко так хотів знову ходити, що вдома сам тренувався на одному протезі — ставив лавку і пересувався, спираючись коліном. М’язи після тривалого лежання були атрофовані, тож маленькі доньки щодня масували їх та допомагали розробляти.
“Поки я була на роботі, чоловік на милицях, ще з одним протезом, щодня виходив до машини, сідав за кермо, виходив і вертався назад, — розповідає пані Галина. — А одного дня мама телефонує й каже, що Іван кудись поїхав з подвір’я. Виявилося, він примотав до другої ноги палицю ізострічкою і так поїхав до мене на роботу за 25 кілометрів”.
Через сім місяців після драматичної події, на свято Преображення, отець Іван на двох протезах уже самостійно правив службу. “Якраз тоді сусідка принесла запрошення на весілля, — усміхається дружина священника. — Іван сказав, що піде лише тоді, коли навчиться танцювати на протезах. Ми цілий тиждень вдома вчили вальс. На весіллі усі дивилися не на молодят, а на нас”. До слова, торік подружжя відсвяткувало 40 років шлюбу.
Нині отець Іван виконує майже всю роботу в господарстві — косить траву, копає город, самотужки поштукатурив хату, стоячи на риштуваннях на протезах. “Можу і по драбині вилізти, і в криницю спуститися, щоб замінити мотор. А як треба — то й 50-кілограмові мішки вантажу та сідаю за кермо буса”, — зауважує. Вдома священник знімає протези й пересувається на колінах. На кріслі колісному, зізнається, майже не їздив, бо звик постійно бути в русі.
Іван Теремко — військовий капелан. Часто відвідує поранених захисників у госпіталях та реабілітаційних центрах, підтримує тих, хто після ампутацій опустив руки.
“Якось прийшов у лікарню до парафіянина, який втратив обидві ноги і руку. Кажу йому — чого лежиш, вставай, треба працювати над собою, — розповідає священник. — Зняв протези і показав, як сам ходжу. Тепер той чоловік уже танцює. Завжди наголошую нашим воїнам, що душевний біль важчий за тілесний. Треба зціпити зуби і працювати над собою. Але не менш важлива підтримка рідних і суспільства. Людина, яка повертається з війни, має відчувати, що вона потрібна”.
