Він родом із села Зимна Вода, що на Львівщині, виріс у багатодітній сім’ї разом з двома братами й двома сестрами. Після школи вивчився на менеджера, працював на будівництві, професійно займався флорболом — різновидом хокею. У грудні 2023-ого отримав повістку, а після навчання на полігоні 23-річний солдат Васенько приєднався до 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади ДШВ ЗСУ.
“Брав участь у боях за Білогорівку (Луганщина), — розповідає Микола Васенько на псевдо “Кум”. — Ми мінували територію, штурмували ворожі позиції. Противник же гатив по нас із КАБ-ів, Градів, "сонцепьоків", танків, мінометів, дронів”. 22 березня 2024 року внаслідок скиду з ворожого дрона воїн зазнав осколкових поранень ніг і тулуба. Після двомісячного лікування повернувся у стрій. Вдруге його поранило 1 червня — осколок снаряда вирвав частину м’яких тканин правої гомілки.
“Двічі Микола приїжджав у відпустку після лікування. Та вдома йому вже не сиділося, казав, що чекають побратими, — згадує мати Ольга. — У жовтні 2024-го мені зробили важку операцію, одразу після того син подзвонив - хвилювався. Я ще не відійшла від наркозу, тож попросила зателефонувати наступного дня. Але так і не дочекалася його дзвінка”.
“На світанку 18 жовтня я пішов на сусідню позицію — ніс хлопцям воду, продукти й рації. Туди важко було дійти, бо в небі літало багато ворожих дронів. Раптом один засік мене. Позаду вибухнув снаряд, а попереду розірвалась міна. Осколки потрапили в руки, ноги й незакриті броником ділянки живота та спини, — каже Микола Васенько. — Я впав. Було відчуття, наче все тіло горить”.
На допомогу прибігли побратими й відтягнули “Кума” у підвал. Наклали на ноги чотири турнікети, але дві години не могли зупинити масивну кровотечу. “Я постійно відключався і мало що пам’ятаю”, — ділиться воїн. Його почали виносити близько першої години дня, до точки евакуації було три кілометри. Аж надвечір приїхала машина й доставила його у стабпункт. А звідти бійця перевезли до лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі.
Три доби Микола був у комі, за цей час йому провели високу ампутацію ніг із кульшовими суглобами, встановили ВАК-системи. А на руку наклали гіпс — воїн, падаючи, зламав правий лікоть. Коли боєць прийшов до тями, назвав номер мобільного телефона матері. “Ваш син Васенько Микола? Він залишився без ніг”, — сказав лікар пані Ользі, яка все ще перебувала в лікарні...
Через кілька днів бійця доправили до Києва, і туди одразу ж приїхала мати. “Син був у дуже важкому стані, але впізнав мене, — каже співрозмовниця. — Його спитали: “Хто це?” Микола відповів: “Мама”. І засміявся”. Наступні два місяці вона була поряд — доглядала й підтримувала. Столичні хірурги провели ще десять операцій, під час яких чистили рани на ногах. Після кожного втручання переливали кров.
Потім його доставили до військового госпіталя у Львові, де провели ще шість операцій на ногах — через інфекцію рани довго не загоювались. Тривалий час боєць проходив реабілітацію в різних закладах — вчився самостійно пересідати на колісне крісло, працював над відновленням руки.
Раптово стан ліктьового суглоба став погіршуватись, і Миколу скерували до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО Львова), де провели ще чотири операції. “Спершу з руки видалили частину ушкодженої кістки, а на це місце пересадили кістку з таза. Але через інфекцію вона довго не приживалась. Тож лікарі змушені були встановити дві титанові пластини, — розповідає Микола. — Після того я не міг підняти руку й рухати нею в різні боки. Тому ще рік проходив реабілітацію у Великому Любені — багато часу знадобилось для відновлення руки.
Зрештою мені призначили першу групу інвалідності довічно і списали зі служби. Якось мене запросили до реабілітаційно-спортивного табору для ветеранів війни “Ліга Нескорених”. Там зайнявся велоспортом на гендбайку — це триколісний ручний велосипед. А також — тенісом”.
Недавно ветеранові запропонували пройти протезування в Японії. Але для цього потрібно, щоб повністю відновилися функції правої руки. “Хочу стати на протези й займатись спортом”, — ділиться 25-річний Микола Васенько, в тілі якого залишилось ще близько 30 осколків.
“Дякую Богу, що син — живий, це для мене — головне, — каже мати. — Недавно Микола повернувся додому, де йому допомагають сестри. Хоч він і сам дає собі раду. Раніше син професійно займався флорболом, здобув багато медалей.
І тепер наполегливо працює, щоб повернутися у спорт. Він не занепав духом. І це мене дуже тішить”.
