Композитор, фольклорист, педагог, основоположник українського етномузикознавства...
17 липня виповнюється 155 років з дня народження Філарета Колесси. Мало хто знає, але саме в липні 1908 року галичанин здійснив унікальну фольклористичну експедицію, яка стала знаковою не лише в його житті.
Подружжя Лесі Українки та Климента Квітки доручило 36-літньому львівському гімназіальному професорові запис традиційного кобзарсько-лірницького репертуару в селах Полтавщини. “Сі мелодії будуть записані або Вами, або ніким”, — написав Квітка Колессі. Але експедиція мало не зірвалася.
— Леся Українка була не лише натхненницею цього проєкту, а й профінансувала його, — розповідає Ірина Довгалюк, докторка мистецтвознавства, професорка кафедри української фольклористики імені академіка Ф. Колесси Львівського національного університету імені І. Франка. — 1907 року Леся одружилася з етномузикологом Климентом Квіткою, отримала придане, частину якого вирішила виділити на реалізацію задуму. Вона була дуже зацікавлена в цьому, оскільки величезна мода на пісні кобзарів спричинила активне поширення так званого концертного кобзарства, тоді як традиційне почало зникати. Єдиним, хто відповідав одній з основних вимог Лесі Українки (виконавець мав брати участь в експедиції й сам транскрибувати мелодії) був Філарет Колесса.
— А як же тоді записували пісні?
— Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття почали використовувати фонограф, перший в історії звукозаписувальний пристрій. Людина говорила чи співала в трубу, і з неї йшов звуковий імпульс на тонку металеву мембрану, з’єднану зі сталевою голкою. Під дією коливань мембрани вона робила лунку у восковому валику. Валок обертався завдяки механізму, що накручувався вручну, подібно до механічного годинника. Під дією голки утворювалися доріжки-лунки, як на платівці. Їх глибина й форма залежали від частоти та гучності звуку. Для відтворення записаного мембрану замінювали іншою, циліндр повертали у початкове положення, а голка знову ставала на початок доріжки. Коли циліндр починав обертатися, голка рухалася по канавці, повторюючи всі її нерівності. Мембрана вібрувала й лунав записаний звук, який посилювався через той самий рупор.
В експедицію Колесса не взяв із собою ані фонографа, ані валиків, надіючись роздобути все в Києві. Однак йому це не вдалося. Забезпечив науковця приладом для запису й валиками Опанас Сластьон — мистецтвознавець, етнограф і педагог із Миргорода.
— Чи гостинно прийняли Колессу на Наддніпрянщині?
— Так, на відміну від Києва. Там Колесса звернувся до влади за дозволом подорожувати селами й записувати “з уст бідних старців їхні жалібні співи”. У відповідь почув категоричне “ні”. За формальною забороною стояло несприйняття усього українського. Тож працювати довелося на свій страх і ризик.
Опанас Сластьон люб’язно прийняв гостя у своєму домі. А оскільки був особисто знайомий з багатьма кобзарями та лірниками, запросив до себе чотирьох найкращих виконавців. Зокрема, і відомого кобзаря Михайла Кравченка з Великих Сорочинців. Колессі вдалося записати у виконанні Кравченка думи “Про піхотинця”, “Про Марусю Богуславку”. А з вуст лірника Антона Скоби — пісню “Про дівку-бранку”, думу “Про удову” та інші. Ще декілька дум на фоновалики наспівав сам Сластьон. Організація запису, як і його проведення, — пекельна праця. Виконавець, особливо незрячий, міг відхилитися від труби, закашлятися, тоді звук був нечіткий. А для того, щоб віск був достатньо м’яким, хату додатково опалювали серед літа.
Через два тижні, після повернення до Львова, Філарет Колесса тут же взявся до транскрибування мелодій. Публікацію зібраних матеріалів взяло на себе Наукове товариство імені Шевченка. Згодом Колесса уклав двотомник “Мелодії українських народних дум” (у 1910-му та 1913 році), який високо оцінили сучасники. Леся Українка, ознайомившись із роботою Колесси, написала йому: “Незвичайно втішно було мені бачити сю велику працю викінченою і доведеною до ладу Вашим високоосвіченим старанням. Тепер уже справді можна сказати: Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!”
Результати своєї експедиції на Наддніпрянщину Колесса оприлюднив на науковому конгресі інтернаціонального музичного товариства у Відні в травні 1909 року. Свій виступ науковець ілюстрував програванням фонографічних валиків, з яких лунав спів Михайла Кравченка. Фактично Колесса став першим українським музикознавцем, який отримав європейське визнання.
— Чи збережені фонографічні валики Філарета Колесси?
— Частина з них, на жаль, втрачена. Віск — нестійкий матеріал, він дуже боїться сирості, фізичних пошкоджень. Частина валиків зберігається в архівних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології та Інституту народознавства НАНУ, а також у кількох музеях України. Найбільша фоноколекція — 58 валиків — зберігається у Приватному архіві академіка Філарета Колесси у Львові. Ці записи оцифровані й викладені у вільний доступ на Вікісховищі й Вікімедії.
