Знайомі й односельці кажуть, що в нього були золоті руки. За що б не брався, усе доводив до ладу. Наприкінці 2024 року Миколу Посполітака мобілізували. На жаль, бойовий шлях піхотинця з позивним “Волиняка” тривав лише декілька місяців.
“Микола зростав із сестрою у селі Дерно на Волині. За вдачею був спокійний, завжди наголошував, що всі конфлікти можна вирішити словами. Постійно допомагав мені по господарству, найбільше йому подобалось доглядати кролів, багато читав про них, ретельно підбирав корми, — згадує мати бійця Віра Посполітак. — Після школи син вступив до ПТУ в Клевані, вивчився на маляра-штукатура й тракториста. На життя заробляв будівельними роботами — клав плитку, майстрував альтанки, обшивав хати пінопластом. Трудився не тільки на Волині, а й у Києві. Останні роки працював на місцевому підприємстві, де виготовляли брикети. Вдома син теж багато що зробив біля будинку, бо дійсно мав золоті руки. Куди не гляну — все про нього нагадує.
Майбутню дружину Микола зустрів у спільній компанії, невдовзі побрались. Подружжя виховувало троє дітей: дві доньки — Марію та Ольгу й сина Дениса. На жаль, сімейне життя не склалось, але син завжди опікувався дітьми й підтримував з ними гарні стосунки”.
У грудні 2024 року Миколу Посполітака мобілізували. “Син мав документи, згідно з якими був опікуном батька з першою групою інвалідності. Але не встиг вчасно їх оновити й оформити відстрочку. Поки ми довезли потрібні папери, то він вже пройшов ВЛК, — каже співрозмовниця. — Микола служив старшим стрільцем-оператором механізованого батальйону військової частини А7014. Мав псевдо “Волиняка”. Після навчання на полігоні їхній підрозділ направили на Донеччину. Про бойові дії син мало що розповідав, напевно, не хотів нас засмучувати. Бо ж війна — це не курорт. Микола служив недовго. Перший його вихід тривав 12 днів, потім був тиждень відпочинку. А далі — нове бойове завдання, з якого він уже не повернувся”.
Свій останній бій Микола Посполітак прийняв 15 березня 2025 року в районі населеного пункту Макіївка, що на Луганщині.
“В їхній бліндаж влучив безпілотник із вибуховим пристроєм. Син понад рік вважався безвісти зниклим. Я до останнього сподівалася, що, може, він живий, десь у полоні, — додає пані Віра. — Лише через рік і два місяці ми отримали сповіщення, що є збіг ДНК. Цьогоріч 16 травня Миколу поховали у рідному селі. Йому було 42 роки. А 1 липня не стало чоловіка — не витримав туги за сином”.
