Володимир народився у Гусятині, а більшу частину життя прожив у Тернополі. Мама каже: він був добрим, чуйним і дуже компанійським хлопцем.
“Я знала: якщо мій син з кимось дружить, то ніколи не залишить цю людину в біді. У дитинстві Володя ходив на карате, потім займався боксом і плаванням. Ще любив малювати, цікавився комп’ютерами, — розповідає Олександра Маслак. — Після школи син закінчив Тернопільський економічний університет (нині — Західноукраїнський національний університет), де вивчав облік і аудит, здобув ступінь магістра. Працював менеджером у торгівлі та на виробництві пластикових труб. Удома в усьому допомагав. На нього завжди можна було покластися”.
Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Володимир пішов до військкомату. “Я намагалася його відмовити, плакала: “У тебе ж навіть сім’ї ще немає”, — продовжує Олександра Йосипівна. — А син заспокоював: “Війна закінчиться — тоді матиму сім’ю. А зараз маю захищати країну”. І повторював: “Я не хочу, щоб вони (росіяни) сюди прийшли”. Володимир поїхав на полігон у Рівному, але через велику кількість добровольців його повернули додому. Та зрештою у квітні 2023 року став військовослужбовцем 35-ї окремої бригади морської піхоти. Служив у розвідувальному відділенні, брав участь у боях на Миколаївщині, Херсонщині (в районі Кринок), Донеччині. Володимир Маслак двічі проходив військову підготовку у Великій Британії, а наприкінці 2023-го завершив курс бойових медиків.
“Брат дуже пишався тим, що став бойовим медиком, — згадує Оксана Мотрук, двоюрідна сестра воїна. — Часто писав, що врятував комусь життя. На початку служби їхню групу відправили на завдання, там вони потрапили під сильний обстріл і втратили зв’язок. Командування вже думало, що хлопці не вийдуть. Але вони вибралися і витягнули пораненого побратима”.
У травні 2024 року Володимир, пройшовши відповідне випробування, здобув право носити берет морського піхотинця. А восени під час бойового завдання був поранений. “Зателефонував уже з госпіталю у Дніпрі. В нього були контузії, осколки в коліні та п’яті, — пригадує Олександра Маслак. — Місяць син проходив реабілітацію, а потім сказав, що має повернутися на фронт. Я вмовляла: “Володю, ти ж поранений, може, залишишся вже вдома?” А він: “Мамо, та ти що?! Я потрібен хлопцям”.
“12 березня Володя був на позиції поблизу Андріївки на Донеччині. Вночі ворог скинув із дрона боєприпас у бліндаж, де він перебував. Від вибуху укриття частково зруйнувалося, а брата засипало землею та уламками, — ділиться сестра. — Побратим відкопав Володю і перевірив пульс, але його вже не було. Евакуювати брата одразу не могли через загрозу нового обстрілу. Відтоді він вважався безвісти зниклим”. Лише цьогоріч у травні загибель бійця підтвердили.
“Брат казав, що на службі знайшов своє покликання і навіть після війни хоче залишитися в армії, — згадує Оксана. — Останні його слова були про те, як сильно він нас любить — мене і свого маленького племінника. Володине “сестричко” й досі звучить у мене в голові — таке ніжне, щире”.
Рідні створили петицію і збирають підписи про присвоєння Володимиру звання Героя України (посмертно). “Понад усе я б хотіла, щоб одного дня відчинилися двері й зайшов мій Володя, мій герой...” — плаче мати.
