Пан Мефодій народився на хуторі Суходоли, що на Рівненщині, був четвертий із п’яти синів у родині. Змалку допомагав батькам по господарству, а коли підріс, ходив уже і за плугом.
“Свекор закінчив лише чотири класи школи — за цей час змінилися три влади: польська, німецька та радянська. Згодом вивчився на водія і у 18 років сів за кермо, — розповідає невістка довгожителя Тетяна Волянюк. — Спочатку працював шофером у Радехові, а потім аж 35 років трудився на одному з автотранспортних підприємств Радивилова. Перевозив різні вантажі, зокрема й за кордон. Був дуже сумлінний та уважний, мав грамоти за роботу”.
У 30 років пан Мефодій зустрів майбутню дружину. “Якось він поїхав до брата, який жив у Бродівському районі на Львівщині. Там познайомився з молодшою на 11 років студенткою Надею. Це було кохання з першого погляду. Він мені потім розказував: “Я її раз побачив, а на другий раз женився”, — усміхається Тетяна Волянюк.
Пара прожила разом 50 років, виховала трьох синів. Пан Мефодій завжди думав, що піде з життя першим, і боявся: Надія його поховає, а потім вийде знову заміж і житиме з іншим чоловіком. Та доля розпорядилася інакше — дружина занедужала на рак і померла 19 років тому.
“Батьки ніколи не сварилися, завжди жили, як то кажуть, душа в душу. Тато змалку привчав нас до праці, вчив бути людяними, чесними, добрими до людей, говорити тільки правду. Сам ніколи не курив і нам завжди казав цього не робити. Багато працював, старався, щоб у сім’ї був достаток, щоб ми мали все потрібне, — ділиться Володимир Волянюк, син довгожителя. — Коли я був школярем, дуже хотів мопед “Верховина”. Тато сказав: “Не буде в табелі трійок — куплю”. Я доклав зусиль — і мрія збулася. До речі, якщо батько обіцяв, то ніколи не порушував свого слова”.
Із п’яти братів пана Мефодія двоє померли у 40 років, ще один — зовсім молодим, коли служив в армії і захворів на тиф. Наймолодший дожив до 80-ти. А ось їхній батько — до 93 років.
“Свекор, як був молодшим, завжди рано вставав, пізно лягав і майже не сидів без діла. До 95 років ще пас корів, варив корм свиням, порався біля худоби, — зауважує невістка. — А коли вже не міг працювати, то перевіряв: чи все зроблено, чи нагодовані тварини, чи напоєна корова. І щоранку ходив босоніж по росі. Завжди вважав, що здоров’я — це передусім рух і праця. А ще характер у нього дуже спокійний — ні з ким і ніколи не сварився. Щодо їжі, то він завжди любив солодке, багато цукру додавав у чай. Я й тепер роблю йому чай із трьома, а то й чотирма ложечками цукру. П’є його вранці та ввечері. І залишається худеньким та здоровим. Свекор на ніщо серйозне не хворів і таблеток не пив”.
Попри поважний вік, довгожитель пам’ятає, скільки кому з рідних років, хто де живе і скільки в кого дітей. “У Мефодія Івановича — семеро онуків і троє правнуків. Причому третій правнук побачив світ наступного дня після його 100-річчя, — зауважує Тетяна Волянюк. — 15 вересня ми відзначили ювілей, а 16-го моя невістка народила хлопчика — ще одного Волянюка. Мабуть, це найкращий подарунок для свекра. Адже рід буде продовжуватися”.
Ювілей пан Мефодій відсвяткував у родинному колі. Серед подарунків була ікона Миколая Чудотворця. “Навіть у комуністичні часи тато завжди знаходив час і можливість піти до церкви. А довголіття йому, мабуть, Бог дав за те, що все життя був доброю людиною”, — певен син.
