В’ячеслав почав служити у 18 років. Пройшов АТО, а з початком повномасштабної війни знову став на захист України.
Родом він із села Антонівка на Черкащині. Згодом сім’я з трьома дітьми, де В’ячеслав був наймолодшим, переїхала до Сміли. Після дев’яти класів юнак здобув професію слюсаря. А невдовзі, як йому виповнилося 18, разом із товаришем підписав контракт із ЗСУ.
“Для мене це стало шоком, — каже мама захисника Зоя Замотайло. — Син поїхав на навчання у Полтаву, а потім його направили на Донбас, де служив три роки”.
Після демобілізації В’ячеслав працював на Київщині, в компанії, що виготовляла бетонні кільця. Коли почалася велика війна, був саме на роботі.
“Чоловік зателефонував мені й сказав: “Будь обережна”. А сам попрямував до військкомату, — ділиться Алла Замотайло, дружина захисника. — Ми познайомилися за рік до цього. Моя подруга заміжня за його найкращим другом, з яким служили в АТО. Тож ми зустрілися в одній компанії. Особливо відчула підтримку В’ячеслава, коли моїй доньці від першого шлюбу діагностували онкохворобу. Я дуже переживала, постійно накручувала себе. А він завжди знаходив потрібні слова, заспокоював”.
Спершу воїн служив біля кордону з Білоруссю, потім — на Миколаївщині, Херсонщині, Донбасі (у складі 425-го окремого штурмового полку “Скеля”). “Чоловік був механіком телефонного зв’язку, — веде далі Алла. — Забезпечував зв’язок із командуванням, налаштовував рації, Starlink і РЕБ. Усе це робив безпосередньо на нулі — не сидів у штабі. Останній рік жодного разу не приїжджав у відпустку — його не могли замінити. Коханий мав серйозні проблеми з нирками, міг перейти на легшу посаду, але навідріз відмовлявся йти в тил”.
Мама В’ячеслава додає, що він був дуже відповідальним: “За службу син отримав багато нагород, зокрема, медаль “За оборону України”, “Залізний хрест”. На фронті не раз рятував побратимів”.
Останнім для воїна став Сумський напрямок, неподалік кордону з РФ. “У їхній автомобіль влучив російський безпілотник. Коханий загинув 18 травня 2025 року поблизу села Новоіванівка, — із сумом каже Алла. — Того дня в обід ми з чоловіком вперше довго поговорили, хвилин 15. Він був дуже втомлений, добу не спав, але казав, що скоро їх вивезуть і трохи відпочине. Увечері я ще зателефонувала, В’ячеслав запевнив, що все добре, пообіцяв передзвонити. Але... 24 травня йому мало б виповнитися 28 років”.
В останню дорогу молодшого сержанта В’ячеслава Замотайла провели у Смілі. Нині родина збирає підписи на присвоєння воїну звання Героя України. “Хочу, аби люди пам’ятали про нього, знали, скільки він зробив для країни, — каже мама захисника. — Коли почалася повномасштабна війна, син сказав мені: “Я не хочу, щоб москаль ходив тут і розповідав мені, як жити у власному домі, на своїй землі”. Часто повторював: “Хто, як не я?” Він був справжнім патріотом — усім серцем, усією душею”.
У В’ячеслава було багато планів. “У 2022-му ми тільки розписалися, а весілля мріяли відсвяткувати після війни. Чоловік планував велике гуляння — на всю вулицю, з живою музикою, багатьма гостями. А ще хотів свій будиночок у селі, щоб жити у спокої, рибалити. Та війна перекреслила всі наші плани”, — зітхає дружина.
